Зелені берети. Зі збірки оповідань "Зимові канікули".

      Рисові поля простягнулись на кілометри, а в повітрі наче застигла комбінація морських хвиль, смаженої їжі та квітів плюмерії, яких повно на острові Балі. Дарина замріяно оглядала краєвид та крутила педалі на орендованому ровері. Попереду неї їхав звабливий зеленоокий хлопець. Дарина милувалась засмаглою шкірою красунчика та його густими каштановими кучерами.   До керма ровера була пригвинчена парасолька, що кидала візерунки тіней на пишні груди Дарини,  затиснуті в джинсовому корсеті сарафану. Її блакитні очі виблискували на фарфоровій шкірі, яка була занадто чуттєвою для засмаги. Дарина страждала від сонячної алергії, тому на пляжі зазвичай ховалась під солом’яними дахами місцевих барів. Для Дарини ніч була більше ніж просто комфортною годиною доби, ніч була – днем. Тільки вночі Дарина по-справжньому оживала та розквітала як примула у тіні.  

       Дерева відпустили довгі пасма на розпечений асфальт, що скидались на дівочі не заплетені коси. Цвіркуни та цикади розпочали вечірній концерт не чекаючи на слухачів. Апельсинове сонце закотилось за обрій як повільний шар для боулінгу. Природа готувалась до зустрічі з ніччю. Дарина малювала очі в стилі «smoky eyes», дивлячись у старовинне прямокутне дзеркало, кути якого були прикрашені різнокольоровими скельцями. Цей декор робив дзеркало одночасно автентичним та затишним. Його неодмінно хотілось забрати додому, але воно б не влізло в жодну туристичну валізу. Намалювавши обличчя, Дарина провела пальцями по вигинах скельців та пішла робити собі огірковий коктейль з лаймом та джином. 

    На подвір’я вілли заїхав сріблясто-зелений позашляховик «багі». Андрій  натиснув на клаксон, багі видав гучний лев’ячий рик. Дарина вийшла на подвір’я у сукні-розлітайці з трикутним декольте та відкритою спиною. М’який вечірній вітер куйовдив Даринине волосся. Вона тримала волосся руками, щоб воно не прилипало до нафарбованого блиском рота.  

     Багі заїхав у селище. З усіх сторін гриміла музика, люди танцювали прямо посеред дороги. Тинялись всюди з алкогольними напоями. Де падали, там і засинали, підпираючи одне одного. В кожному барі на Балі відчувався дух гедонізму та вільнодумства. 

    Дарина та Андрій припаркували багі під кронами борасових пальм. Андрій показово взяв Дарину на руки та перекинув через плече. У такій позі він ніс її до бару, а вона лунко сміялась награно репетуючи.  Вони вибрали гарний столик з  шикарним видом на море, яке вночі скидалось на мінімалістичне дизайнерське дзеркало та прикрашало будь-який предмет, що потрапляв на його поверхню. Птахи, цвіркуни, звуки, пейзажі, форми дерев та каміння, абсолютно все на цьому острові спонукало до пристрасного кохання. Офіціант приніс меню та обережно поклав його на гладку поверхню столика. Андрій розстібнув ґудзики на сорочці та оголив торс. 

-       Спекотний вечір, - бовкнув він, розглядаючи місцевих дівчат, - Непоганий містяк, як тобі? 

-       Та, тут круто! - стримано відповіла Дарина та продовжила гортати меню. 

-       Хочеш коктейль? - між іншим поцікавився Андрій. Дарина кивнула. Андрій завмер в позі очікування назви напою, або хоча б якогось натяку. 

-    Обери на свій смак! - грайливо протягла Дарина, і докинула з задирливим викликом, - Здивуй мене! - коли Андрій вже направився до барної стійки не озираючись. Офіціант приніс аперетив: нарізані жовто-помаранчеві скибочки папаї, біло-рожеві кільця пітайї, що місцеві називали «фрукт дракона», та запечений на шпажках інжир. 

           Дарина ніколи не куштувала фрукти екзотичніші за банан та ківі. Вона не з могла б на вигляд  відрізнити рамбутан від київських каштанів, або гуаяву від груші. Але Дарина була ризикованою дівчиною, тому без вагань поклала скибочку папаї до рота. Смакуючи фруктом папаї Дарина подумала, що ця диня якась дивна на смак, ніби морква з медом. А пітайя ззовні схожа на ківі-альбіноса, а на смак ніби ватні диски, що вимочували у цукровій воді. Хоча Дарина одразу зауважила, що на смак пітайя ніяка, але дуже гарна ззовні. Її уява намалювала собі яскраву сукню: атласну основу малинового кольору, на яку зверху прикріплений молочний фатін у дрібну чорну цятку, ніби кісточки пітайї. З такою сукнею Дарина взула б білі туфлі. Такий наряд безумовно є непрактичним шиком, але базовий гардероб для розумних жіночок давно вже встиг вкурвити і самих жінок, і дизайнерів одягу. Ця сукна дивовижно виглядала б в пострадянському інтер’єрі. По поверненню можна було б замовити фотосесію.  Або Дарина могла б піти в такій сукні на червоний хідник якогось кінофестивалю. Вона любила відкривати кінофестивалі. Правда в неї ніколи не було можливості дивитись фільми на цих фестивалях. Головним чином через те, що в ночі не показують кіно. А прийти до кінозали о десятій ранку на якогось азіатського «first time director» та споглядати півгодини як сонячні промені пробиваються через гілки дерев. Дарина не могла собі такого дозволити, що можна було зрозуміти. Увесь її вільний час займали підготування до ночі – доби, в якій вона жила. Дарина випірнула з міркувань про нову сукню та пошукала очима Андрія. 

    Андрій безсоромно мацав за талію розкішну мулатку та щось солодкаво дзюрчав їй на вухо біля бару. Дарина стиснула кулаки, її очі примружились, а вуста розтулились у відчаї. Але вона себе швидко опанувала. Дарина не була нобелівським лауреатом, але й дурепою та плаксійкою вона теж не була. Діяла Дарина стратегічно з практичним розрахунком найближчого майбутнього. Дарина піднялась, розправила плечі та почала колихати стегнами у такт музики, кидаючи двозначні погляди на чоловіків у барі, поки не зібрала їх усіх коло себе.             Вона танцювала так, ніби вона кішка у якої тічка. Чоловіки терлися об неї, як самці на вигулі. Андрій з відваленою щелепою по самі п’яти стояв у шоку затиснутий між мулаткою та білявкою, що вже склали на його грудях свої наманікюрені нігті. Якийсь красень у сорочці всіх кольорів поклав праву руку на стегно Дарини, а ліву на груди і провів вниз аж до талії. Андрій скинув з себе зайвий баласт, – мулатку та білявку, і рішуче пішов до Дарини. Вона побачила очі Андрія через плече красеня у розцяцькованій сорочці. І зрозуміла, що зараз хтось отримає на горіхи, і цим «хтось» буде не вона. Андрій розвернув до себе красеня та вгатив йому між очі. Красень піднявся з колін з розтрощеним носом, але не забарився з відповіддю та вдарив Андрія навзаєм. Андрій впав на стіл. В барі почалась масова бійка. Андрій бив людей обличчям об підлогу, Андрія били обличчям об все підряд.  Дарина насилу забрала Андрія з цього місива та запхала у багі, сіла за кермо та поїхала геть. Розлючена вона летіла світ за очі, просто їхала навмання, Андрій стогнав прикладаючи до обличчя холодний кокос, який він прихопив з холодильнику в барі. 

-     Ти здуріла? - ображено прохрипів Андрій, - Що на тебе найшло? - він продовжував скиглити. Дарина мовчала тільки чимдуж тисла на педаль газу і не забирала ногу. 

-       Не жени так! - закричав Андрій. - Що за нахєр? Що ти мені влаштувала у барі? Нащо ти почала крутити з усіма цими козлами? 

-       Тому, що ти, Андрій, хтивий козел! - різко відповіла Дарина і натисла на газ, позашляховик заревів та кинувся  вперед. 

-       Це ти хтива олениха! А не я козел! Я просто мило спілкувався з місцевими дівчатами. А ти осатаніла! 

-     Він мило спілкувався! - передражнила Дарина, - Ти мав принести мені коктейль! А не чесати свої яйця поміж місцевих дівчат! - кричала Дарина не слідкуючи за дорогою.  

Багі пролетів вказівник «Увага! Небезпечно! Міни! В’їзд заборонено!»

Дарина виїхала на заміноване поле та летіла по ньому наче літак по злітній смузі.

-     Повернемось до Києва, я заберу свої речі та йду! Все! Ти хвора сука, що постійно влаштовує вистави на рівному місці! - погрожував Андрій з закинутим угору розбитим носом. 

-   Ха! Це я йду від тебе! Тебе ж на хвилину не можна залишити з людиною протилежного гендеру! Тобі ж обов`язково треба посіяти свій ген у вагіні кожної курви, що накине на тебе оком! Дятел нерозумний! - кричала Дарина зі сльозами на очах. 

Дарина з’їхала з поля та покотилась якоюсь стежкою. Жодних ліхтарів, або якихось прикмет цивілізації в околицях не було. 

-       Де ми заїхали? Ти впізнаєш місцину? - запанікував Андрій. 

-       Я не знаю де ми. У нас закінчується пальне, - буркнула Дарина. 

     Раптом багі освітили потужні ліхтарі. Позашляховик вперся в паркан з колючою проволокою та військовими вежами. Дарина розплющила очі та побачила перед собою трьох озброєних військових у зелених беретах. Колір таких беретів носить спецназ Армії США. Дужі хлопці направили автомати прямо в обличчя Дарини та Андрія. Військові скомандували вийти з позашляховика з піднятими руками та йти за ними. Дарина та Андрій незчулись як за ними закрились залізні ворота військової бази. А потім їм притискали пальці до скла моніторів, шукали в базах терористів, навіть влаштували маленький допит. Не наривши ніякої інформації, вирішили відпустити. Наляканих та добряче причмелених Дарину та Андрія вивели за ворота та посадовили в багі. На згадку про цей вечір військові подарували Дарині та Андрію зелені берети. На прощання усі разом зробили фотографію на пам`ять.  Військові люб’язно показали на карті безпечну дорогу, бо їхати через заміноване поле не варто, вдруге не пощастить. 

    Дарина та Андрій їхали повільно, пильнуючи кожний вигин вузької дороги. Насилу доїхавши до селища, Андрій припаркував багі біля місцевого бару. Запропонувавши Дарині хильнути трохи місцевої горілки «арак», щоб заспокоїти нерви після напруженої ночі. Дарина погодилась на пропозицію при умові, що Андрій донесе її до бару. Андрій погодився без вагань, йому була потрібна компанія своєї подружки як ніколи. Тоді Дарина видряпалася на спину Андрію, він міцно обхопив її дубку та поволік до бару, здіймаючи втомленими ногами пилюку від потрісканої землі. Вони всілись за простий дерев’яний стіл та для початку замовили пінту прохолодного пива. Дарина не піднімала голову з плеча Андрія, обидва дивились далеко за обрій краєвиду. Раптом Дарина зауважила стару, що сиділа за сусіднім столиком та не зводила тьмяних очей з їхньої пари.  Дарина прошепотіла Андрію на вухо, що ця стара її лякає.  

        Стара відсьорбнула пиво з кухля та сказала дивлячись в очі обом: 

«Не сьогодні, виблюдки! Але точно колись. Сьогодні «you’re lucky, bitches!», - погрозливо промовила стара, допивши пиво, підвелась та вийшла з бару». Дарина та Андрій ошелешено дивились їй у спину.  На острові Балі світало. Ранкове повітря наповнювало легені свіжістю, а вранішні сонячні промені дарували надію на прекрасний новий день. 

Ящик манго. Зі збірки оповідань "Зимові канікули"

Ящик манго 

В звичайній хрущовці без ліфта, на п’ятому поверсі, живе Маргарита, серйозна жінка за сорок. Якраз о сьомій ранку вона прасує спідницю стоячи у одному бюзгалтері, трусах та копронових колготах. Стрілка на яких добігла до середини стегна, але ретельно була зафіксована з обох боків перламутровим лаком для нігтів. Покінчивши зі спідницею, Маргарита прийнялась прасувати блузку розправляючи кожний кружавчик на жабо. 

Одягнувшись, Маргарита ретельно підвела очі сірим олівцем, а губи ніжно рожевим та вийшла з дому, взувши туфлі середньої висоти підборів. 

Вистукуючи ними по розбитому асфальту київських дворів, Маргарита завернула за ріг та перетнула дорогу. Пройшла пару метрів і зупинилась навпроти залізної калитки дитячого садочку. 

Маргарита впевнено відкрила калитку і зауважила, що вона скрипить. 

Підібгавши нижню губу, вона гордовито зайшла у приміщення, вимахуючи чорним портфелем. Поки вона піднімалась сходами на зустріч їй йшов Петро, що був у садочку майстром на всі руки. Він якраз відлагодив дитячий туалет старших груп, що затопив спальню молодших груп. Старші дітки вкинули до унітазів петарди, які розтрощили кахель вщент. 

Побачивши Петра, Маргарита поспіхом сказала:

- Добрий ранок! Там калитка знову скрипить. Може, змастіть її чимось! 

- Добрий ранок, пані! Буде зроблено! - вдавано слухняно, відповів Петро. 

Петро був дідусем одного з розбишак, що ходив в цей садочок. А також він був сторожем, слюсарем, садівником та прибиральником. Фактично він був усім для цього закладу. Якби його не було, життя Маргарити серйозно ускладнилось. Тому вона завжди була привітна з ним, навідміну від дітей. З дітьми вона трималась стримано, не загравала з ними і намагалась не закохуватись в їх татусів, бо була вона жінкою честних правил. Вона знала, що там де є татусі, там завжди є матусі. 

Рідкісній кішці ”ірбіс“ з Таджикистана було  набагато легше знайти собі пару, ніж нашій Маргариті у дитячому садочку. Самотність Маргарити була радше професійною деформацією, аніж вадою її характеру.  

У кріслі директора Маргарита рахувала години та хвилини, проведені на роботі, зрідка поглядаючи на паморанчеву валізу у білих цятках. Адже саме сьогодні, одразу з роботи, вона піде не в самотню однокімнатну квартиру в хрущовці, а у відпустку. Саме після того, як вона закриє за собою залізну калитку, сяде у таксі та відправиться у аеропорт ”Київ”, де на неї чекатимуть дві її подружки.  Втрьох вони відкоркують заздалегідь приготовлену пляшку шампанського біля скляних дверей аеропорту та полетять до омріяного Єгипту. 

Замість однієї пляшки подружки випили три. Увесь політ п’яненька та щаслива Маргарита мугикала собі під ніс якусь попсову пісеньку, що вона почула в таксі. 

Під час приземлення літак м’яко підскочив два рази та стрімко покотився злітною смугою. В салоні літака пролунали гучні оплески, ніби на прем’єрі нового балету в оперному театрі. Маргарита теж радісно плескала у долоні. Але не від щастя безпечного приземлення, а тому що її кров рясно була розбавлена шампанським. 

Маргарита та дві її подружки Леся та Оля спустились трапом, перейшли до шатлу, що вже чекав на пасажирів. 

В автобусі Маргарита перечипилась через ноги якогось хлопця у кросівках "Джордан". Цей хлопець не хотів, щоб Маргарита впала, просто його нестандартні ноги не вміщались під сусіднім сидінням. Маргариту підняли на ноги Леся та Оля. 

”Хіба можна так виставляти ноги?” - сварилась Леся на темношкірого хлопця двох метрів зросту. 

”Désolé madame! J'ai juste de très longues jambes!” - вибачився хлопець французькою, що в перекладі звучить так, - Вибачте, мадам! У мене просто дуже довгі ноги. 

Оля нагострила вуха, пустотливо подивилась на подружок:

- Оу, француз! - вигукнула вона.

- Спитай у нього чи він раптом не баскетболіст? Обожнюю баскетболістів! - Леся прошепотіла на вухо подружці та захихотіла.

 - Ну, сама в нього спитай. Я у школі вчила німецьку, - захихотіла Оля у відповідь. 

- Так спитай в нього німецькою, - не вгавала Леся. Подружки злегка штурхали француза та неоднозначно посміхались. 

- Дівчата, ну годі вам! Ви що баскетболістів не бачили по телевізору? - обурювалась Маргарита, і наполегливо повчала подружок, - поводитесь так наче ви азійки, що побачили волохаті груди наших хлопів! Вони теж отак витріщаються на їх рослинність, як ви на ноги цього африканця! 

- Та тихо тобі, Маргарито! Він француз! - заступилась за хлопця Оля. 

- Спитай того француза чи знає він, хто такий Стендаль? - не здавалась Маргарита. 

Двері шатлу відчинились і натовп стрімко побіг до терміналу на чолі з французом-баскетболістом. Слідкуючи за змійкою черги, Маргарита, Леся та Оля зайняли чергу до паспортного столу. Маргарита ретельно пильнувала свої ноги, щоб вони не заступали за стоп лінію, що відокремлювала прибулих від кабінки паспортного  столу.  Ця процедура вдавалась їй складно, вона не могла встояти на місці, злегка колихалась заступаючи за лінію. Леся та Оля делікатно підтримували Маргариту ззаду, хоча самі теж стояли на ногах не дуже впевнено. 

Місце біля віконця контролю звільнилось і Маргарита попленталась до кабінки. В кабінці вона побачила сурового єгипетського офіцера. 

”Гуд івнінг”, - сказала Маргарита по складах.

Офіцер підняв очі та подивився на Маргариту. 

- А ю дранк? - спокійно запитав він. 

- Ноу, ноу, ноу! Нот дранк, нот ет олл! - почала виправдовуватись Маргарита хапаючи повітря ніздрями. Маргарита дійсно почала потроху  тверезіти від думки, що її можуть не пустити на омріяний відпочинок. 

- О’кей зен. Йор паспорт пліз! - скомандував офіцер.   

Маргарита опустила руку у сумочку та почала мацати кишеню в якій мав бути її паспорт. Але там було порожньо.

-Дідько! - закричала Маргарита та у розпачі повернулась до подружок. 

-  Що сталось? - хором заволали Леся та Оля. 

- Паспорт зник! Мабудь випав у літаку! - скоромовкою прокричала Маргарита та вмить протверезіла. 

Подружки кинулись шукати паспорт. Вони шукали всюди, у терміналі та його коридорах, у вбиральні та автобусі. Ніде не було паспорту. Тоді вони чимдуж побігли до літака. Тупцюючи залізним трапом вони з криками забігли до салону, прокриричввши хором: ”Ми загубили паспорт!”

Маргарита одночасно була для себе і благословенням, і великою халепою.  І зараз як ніколи вона сподівалась на чудо. Але воно не сталось, натомість безперебійно працював закон Мерфі. В салон літака Маргариту та подружок не пустили стюардеси. Виявляється, якщо пасажир залишив борт літака, він на нього вдруге попасти не може, навіть якби він там залишив власну голову. Але стюардеси дали слово пошукати паспорт і звісно його там не знайшли, бо були певні, що паспорта на борту нема. 

Викликали консула. Спочатку поважна пані консул хотіла відправити Маргариту додому в Україну, але чисто з жіночої солідарності пішла їй на зустріч та виписала тимчасовий паспорт - папірець, довідку про те, що паспорт загубився. Ця довідка дала Маргариті  можливість все-таки розпочати відпуску. 

Подружки від‘їдались донесхочу на шведських столах ”ол інклюзіву”, ходили на ранковий шейпінг до крипатури, що трималась п‘ять днів поспіль з незвички займатись фізичними вправами. Пили дайкірі на барі та відкисали в басейні замість моря, бо в басейні було тепліше за море і там не плавали мурени, яких страшенно боялась кожна з жінок. 

Ховаючи тіло від розпеченого сонця під солом‘яною парасолькою Маргарита зауважила, що вона погладшала, тож з неї досить пасивного відпочинку. 

- Все, дівчата, годі лежати! Сьогодні ми поїдемо в місто! - сказала вона тоном Індіано Джонс. 

- Схаменись! Тут так добре, я не хочу ніякого міста! - простогнала Оля. 

- Треба ж якісь сувеніри додому купити! - Леся підтримала Маргариту. 

Ввечері, після шведського столу з різьбленими кавунами від єгипетських майстрів, подружки сіли у рейсовий автобус, що курсував від міста до готелю. 

Дорога до міста лежала через мінімалістичний краєвид. З одного боку була пустеля, а з іншого море. Подружки дивились у вікно та розмірковували, які подарунки треба привезти додому. 

- Не хочу купувати всілякий мотлох типу магнитиків, горняток, папірусу і тому подібне, - надувши губи сказала Оля. 

- Так, дійсно, хочеться привести щось корисне та рідкісне. Щось таке чого немає вдома, - додала Леся. 

- Я точно знаю чого я хочу і що буду купувати, - заявила Маргарита. 

- І що це? - хором запитали дівчата. 

- Це манго! Достигле манго. У нас в магазинах тільки зелені недозрілки продаються. А я хочу смачного достиглого манго! - з натхненням сказала Маргарита та відчула смак достиглого манго у роті, хоча насправді ніколи не куштувала навіть зеленого. Її уява сама створила досконалий смак, а мозок погодився, що це найкращий смак у житті. 

- Оу! - вигукнула Оля, - ми теж хочемо манго! 

Автобус зупинився біля одноповерхового маленького магазину. Туристи поспішали зайняти чергу. Подружки зайшли у середину магазину і Маргариті на мить здалось, що вона потрапила в якусь східну казку. В магазині продавалось абсолютно все: на стелі були прив’язані грона з різноманітними фруктами, ніби ожилі картини Джузепе Арчимбольдо, що спадали аж до підлоги. На столах було розкладено різноманітний посуд від кольорових мисок до стилізованих жерстяних ламп Аладіна прикрашених різнобарвними скельцями. 

А посеред зали магазину лежав справжній верблюд та жував сіно. З ним фотографувались туристи з дітьми, без дітей, з дружинами та чоловіками, а також поодинці. Одним словом, у магазині був ажіотаж. 

- Ти подивись які черги! Ми тут до ранку будемо стояти! - в розпачі відмітила Оля та втомлено сіла на пуф, що гостино стояв біля дверей. 

- Пішли звідси! Зайдемо в інший магазин! - сказала Маргарита та розвернулась йти на вихід.

Раптом Маргарита відчула легкий дотик до шкіри, розвернулась і побачила чоловіка, що ніжно схопив її двома пальцями за смужку майки. ”Красавіца, куда уходішь без падарка? -  лагідно поцікавився чоловік, - я діректор етого магазіна, сегодня ісполню любоє твойо желаніє без очереді. Чего хочешь, красавіца?”. Маргарита замислилась, чого вона насправді хоче. Чоловік відверто її розглядав, а потів став на коліна, простяг до неї руку та урочисто запитав: ”Хочешь за мєня замуж?”

”Ні, мені потрібен ящик манго!” - Маргарита сказала, як відрізала.

Чоловік підвівся з колін, з цікавістю подивився на Маргарита та зник за прилавком магазину. Маргарита чекала не відводячи погляду від фіранки, за якою зник чоловік. Директор магазину за мить з‘явився в залі зі здоровенним ящиком манго, що поставив у ніг Маргарити. 

Маргарита обдарувала директора магазина щасливою посмішкою та вхопилась за ящик обома руками. Оля та Леся не забарились і допомогли Маргариті донести ящик манго до дверей магазину та завантажити його у автобус. 

Коли Маргарита несла ящик манго, директор магазину розглядав руки Маргарити, її біцепс і тріцепс, вени, що проступали через тонку шкіру, її пальці та нігті. Йому здалось, що це найгарніші руки у світі. Наступний тиждень директор магазину провів не відходячи від Маргарити, переконуючи, що її відпустку слід перетворити у медовий місяць. 

Маргарита не велась на його умовляння і була неприступною. По-перше, вона вважала, що заміжжя з іноземцем - важка карма. По-друге, їй треба було повертатись до дитячого садочка і перевірити, чи Петро змастив калитку. 

Наступного дня Маргарита отримала смс повідомлення від консула та прикріплену світлину свого паспорта, який знайшли в аеропорті Сінгапуру. На відміну від Маргарити за два тижні паспорт побував у багатьох країнах та знову і знову повертався до України, а потім знову летів деінде затиснутий між сидінням і спинкою крісла. 

Залізна калитка у дитсадку була змащена та чекала на Маргариту. Вона злегка посвистувала на вітрі та трипотіла стрічками, що їх прев‘язали діти. 

Фільм Сонечко/Ladybug

З виникненням фільму завжди пов’язана якась історія та низка подій. Перед тим як писати будь-який сценарій у автора виникає ідея, появу якої може спровокувати враження або пережита ситуація.  В мене є декілька історій пов’язаних з короткометражним фільмом ”Сонечко”.

Пізно ввечері я сіла у вагон лондонського потягу метро. У вагоні де-не-де були люди, але не було  натовпу.  Можна було без перешкод роздивлятись пасажирів, що їдуть навпроти.

Помічаю очі чоловіка, що пильно за мною стежать, а потім і самого чоловіка. Сканую його: стрункий чоловік у приталеному піджаку, напрасовані стрілки на штанях, лаковані туфлі, золоті запанки на сорочці, масивний годинник на зап’ясті, лиса голова, зухвалий погляд. Ну, точно італієць, скоріш за все сицилієць, - думаю я.

Потяг під’їзжає до потрібної мені станції. Я підводжусь і підходжу до дверей, щоб вийти першою. Сицилієць рушає за мною. Я напружуюсь. Він стає поруч зі мною та дивиться на мерехтіння ліхтарів та цегляних стін за склом вагону.  

Раптом він розвертається до мене і каже, - Excuse me, you’ve got ladybug into your shoulder! – простягає на вказівному пальці комаху ”сонечко”.

Власне, саме ця зустріч дала поштовх до написання сценарію ”Сонечко”. Наступного дня я прийшла до свого викладача з інтенсиву для сценаристів, Девіда Фаербенкса. Розповіла цю історію, припустивши, що сицилієць зробив трюк з комахою навмисно, щоб познайомитись. А що? Може, він постійно так робить?

Мій викладач написав на дошці великими літерами ”Ladybug” та підкреслив назву. А потім між іншим докинув:

- Це сценарій. Розробляй. Завтра чекаю на перший драфт!

Я написала сценарій англійською мовою у жанрі - романтична комедія. Мені було цікаво спробувати себе у цьому жанрі. Зробити атмосферний та легкий фільм, трохи наївний та добросердечний, про людину, що шукає свою другу половинку.

Головним героєм в мене був нерішучий хлопець Джон, що саджає комаху на дівчат і таким чином знайомиться з ними.

Курс закінчився. Я повернулась до України. Вдома я переклала сценарій на українську. Коли прочитала переклад, зрозуміла, що головний персонаж гарно вписався у британське сьогодення, але зовсім не вписується в українську реальність.

З цим треба було щось робити, якось адаптувати всіх персонажів. І я попросила свого талановитого друга, сценариста Андрія Зланича, почитати сценарій. Він дав мені хорошу пораду перевернути гендер всіх персонажів, з хлопця зробити дівчину, а з дівчат хлопців. 

С Джона я зробила Мію, переписала всі сцени і вони запрацювали. Відправила переписаний сценарій на конкурс ”Кіноскрипт”, отримала гран-прі та можливість реалізувати проект зі студією “Стар Медіа”. Насправді, завдячуючи гарному смаку продюсера Наталії Яковлевої, бо саме вона була в жюрі та обрала цей сценарій.

Коли знімальна команда готується до зйомок фільму, одразу починають працювати усі закони Мерфі. Який говорить про те, що якщо лайно може статись, воно обов’язково станеться (Anything that can go wrong will go wrong). І це про нас.

Ми розробили КПП по режисерському сценарію, де вирішили, що в перший знімальний день ми відзнімемо усі сцени з комахою. День до зйомок. Мені телефонує виконавчий продюсер та каже, що вся партія замовлених комах не вилупилась в лабораторії, і в нас немає жуків на завтра. А ми просто фізично не можемо переносити зйомки, через неймовірну кількість виробничих причин. До того ж, маємо вкластись у 6 знімальних днів. А на кадри з VFX сонечком у нас не було коштів. Комп’ютерна комаха обійшлася б в 35 000 баксів плюс мінус, і не було жодної гарантії, що вона б виглядала природньо. Художник-постановник Діана Тодоратьева вже почала фарбувати муляж. Але проблему це не вирішувало, бо комаха була б абсолютно статичною.

Продюсер, Ірина Попушой, не розгубилась та зв’язалась з українськими вченими, які поїхали на конференцію до Парижа. Іра попросила зібрати у паризькому парку всіх ”сонечок”, яких тільки зможуть знайти. В понеділок вранці в Бориспільський аеропорт прилетів літак з подарунком з Парижа.

Іра привезла на майданчик банку з жирненькими паризькими сонечками. З них більша кількість була відзнята, а якась втекла прямо з майданчика та осіла на теренах України.

Продюсер Іра радіє першому знімальному дню на фоні знімального процесу

Під час підготовки до зйомок велику увагу ми приділили локаціям, адже дія фільму відбувається як у міському транспорті, так і в самому місті. До того ж, кожне місце - побачення, певним чином мало характеризувати кожного персонажа.

Знімали кіно в Києві. В київському метро знімати можна тільки вночі та в обмежений час. Не говорячи вже про те, що одна знімальна зміна в метро була для нас фінансово неможливою.

Тому ми освоїли зупинки першого швидкісного трамваю. Домовились про зйомки на певні дати. Але після зміни, за ніч до зйомки, виявилось, що першу лінію трамваю закрили на ремонт і ми не можемо там знімати. Після невдалих спроб замінити міський транспорт оператор-постановник, Микита Кузьменко, пропонує знімати у метро, але маленькою камерою. Ця знімальна зміна була рок-н-рольною. Ми знімали в різних вагонах, постійно бігали з вагона у вагон, зі станції на станцію, періодично переховуючись від працівників метрополітену. Ігрові сцени треба було інтегрувати у реальне життя пасажирів, тому знімали переважно у документальній стилістиці. Загалом люди нас не помічали, але були й такі, що передавали ”привіти” прямо у камеру.

Оператор-постановник Микита Кузьменко

Для того, щоб дослідити тему “побачень-знайомств”, я зареєструвалась в соціальній мережі Tinder та ходила на побачення з різними хлопцями, а після побачення записувала діалоги. На ці побачення я чомусь надягала футболку з написом ”Feminism is the radical notion that women are people”. Інколи цей напис відволікав хлопців від моїх очей, інколи ні.

На мій погляд, цей короткометражний фільм повністю складається з акторських етюдів. Актори часто імпровізували під час репетиції та говорили текст своїми словами, вдалі речі я просила залишити.

Я довго не могла знайти головних героїв, Мію та Юру. Після 5 днів кіно проб у мене не було головних героїв, це засмучувало. А потім виконавчий продюсер запросила на проби Рому Веремейчика. Він зіграв німий етюд і мені одразу стало ясно, що ми знайшли нашого хлопця. А потім я побачила Анастасію Рубцову і закохалась в неї для цієї ролі. Під час роботи над роллю Насті довелось змінити колір волосся, навчитись паяти плати та лагодити електроприлади, стрибати з човна у холодну воду та полюбити комах.

Цікавим є те, що Рома та Настя професійні музиканти, а не актори. Мені захотілось додати музичні сцени у тіло фільму. Тому існує дві версії фільму. Одна – режисерська, вона довша та включає в себе музичні сцени Насті та Роми. А друга – фестивальна, що значно коротша. У фестивалів дуже конкретні вимоги до хронометражу короткометражного фільму, як правило, від 10 до 25 хв. максимум. На незалежних показах, коли ми не обмежені хронометражем, ми завжди показуємо режисерську версію.

Ця музична сцена була зроблена на пісню ”Небо” гурту Один в каное. Композитор Юрій Водолажский, звукорежисер Максим Зубченко.

https://www.youtube.com/watch?v=uY7VtsgGDBw

А це фінальна сцена режисерської версії. У сцені звучить пісня ”Родимки” Pianoбой, слова та музика Дмитра Шурова. Хореограф-постановник Костянтин Коваль. Композитор Юрій Водолажский, звукорежисер Максим Зубченко.

https://www.youtube.com/watch?v=FGXrBOlu-pc

Репетиція фінальної сцени з хореографом-постановником Костянтином Ковалем 

В цьому фільмі костюми були так само важливі як і локації. Одяг мав підкреслювати характерні особливості кожного персонажа. Костюмер-постановник Діна Голубєва запросила акторів на примірку, а потім відправляла мені у месенджер довжелезні стрічки світлин з різними образами та комбінаціями. Мені як режисеру важливо, щоб одяг не виглядав новим у кадрі, щоб було враження, що його носили та купували спеціально для себе. Щоб він виглядав зручним, десь був більшим за розміром, десь потертим. Одним словом, одяг має бути фактурним. На мій погляд, нам вдалось досягти органічності у костюмах.

 

Гримером у нас була чарівна Катерина Струкова, якій була поставлена дивна задача. Їй треба було розробити грим для акторів спеціально для кадрів з POV комахи. Відомо, що комахи бачать інакше ніж люди, в іншому кольоровому спектрі. Наприклад, комахи бачать ультрафіолетові промені. І ті предмети, що здаються людям однотонними, комахи можуть бачити різнокольоровим, бо ці предмети по-різному відбивають ультрафіолет. Але ми так і не реалізували цю ідею. 

Монтаж фільму був одним з найцікавіших періодів виробництва. Режисер монтажу, Сашко Одуванчіков, одразу сказав, що монтувати як написано ми не будемо, а будемо дивитись матеріал і відштовхуватись від нього. Я з цим погодилась і ми почали збирати рибу, а потім різноманітні версії. В монтажі важливо вчасно зупинитись, не боятись і викидати зайве.

Звукорежисер Максим Зубченко 

Міжнародна прем’єра фільму відбулась на міжнародному кінофестивалі у Німеччині, 42 Grenzland Filmtage Selb. Кінопрограма була поділена на секції: Überraschungen/сюрпризи, Visionen/ бачення, Begegnungen/ зустрічі, Abgründe/ безодні. Показ фільма Сонечко/Ladybug відбувся в програмі Begegnungen /зустрічі. 

Однин з найяскравіших показів відбувся на фестивалі Cambria Film Festival в Каліфорнії. Цікавим є те, що відбірники визначили жанр фільму як ”dark comedy”. Взагалі, темою фестивалю було кохання та все, що з ним пов’язано.

Фестивальним життям фільма займались Letter To Fest, і саме з їх допомогою фільм ”Сонечко” показали на багатьох український інді-фестивалях, на яких фільм отримав декілька нагород.

Хоча найбільшою нагородою для цього фільму однозначно є любов глядачів.

Трейлер фільму:

https://vimeo.com/211520899

Посилання на фестивальну версію фільма: 

https://vimeo.com/235833105

Приємних поцілунків!