 |
Екранізувати Любка Дереша спочатку здалось мені божевільною ідеєю, тому що це так само складно, як екранізувати творіння Карлоса Кастанеди. Хоча я розуміла, що попрацювати з таким матеріалом у жанрі психологічної драми цікаво і корисно для мене як режисера, але було страшно. До речі, Л.Дереша часто порівнюють з К.Кастанедою та відносять в одну площину езотеричної та філософської літератури. Мені казали, що в творах Л.Дереша помітний вплив песимістичної філософії мізантропа Артура Шопенгауера. Особисто я побачила в "Намірі" омаж філософії Фрідріха Ніцше "Так казав Заратустра". Книжка для всіх і водночас ні для кого. Принаймні в тій частині роману, в якій йдеться про надприродні здібності головного героя - Петра та його прагнення бути чимсь більшим, ніж просто людиною. Щодо його феноменальної пам'яті та здібностей, мені нагадало "надлюдину" Ніцше.
Мені казали, що твори Л.Дереша некінематографічні.
Натомість, я виділила для себе чотири історії в романі "Намір", які б
могли бути короткометражними фільмами. Зокрема, підлітковий період Петра, життя
в селі з бабусею, історія кохання Гоци та Петра, історія дружби Петра та Юри. Непогано
як для "некінематографічної" літератури.
Сценаристка Оксана Олійник, креативний продюсер Вероніка Крижна, Любко Дереш та я, зійшлись на думці, що найдраматичніша історія – це історія кохання Петра та Гоци. Втрьох ми постійно консультувались з Любком. В мене лишились дуже теплі спогади про спілкування з письменником. Він ніколи не нав’язував свою точку зору, ніколи нічого не вимагав, не наполягав, щоб я щось лишила в монтажі, а щось забрала. Вероніка Крижна влаштувала показ "Наміру" для студентів Л.Дереша у студії. Залишились приємні враженні від того показу і хтось з них сказав, що "Намір" – це фільм- гіпноз. Я сміялась.
Також Вероніка запропонувала зняти у фільмі самого Любка. В кіно ця роль називається "камео". Мені також сподобалась ця ідея, мені видалось цікавим влаштувати зустріч автора та його персонажа в одному просторі і часі.
Під час підготовки до зйомок я читала роман "Намір" тричі, тримаючи різнокольорові маркери напоготові. Ними я відмічала взаємозв’язок між героями, їх вплив на головного героя. І кожного разу я знаходила лінії перетину з життя персонажів та моїм власним.
 |
| Натурні зйомки фільму "Намір", Львів |
 |
| Репетиція фінального кадру фільму |
 |
| Скаутинг локацій |
У мене був період в житті, коли я жила у Львові. Я бачила це місто не тільки в туристичні травневі та вересневі місяці, коли Львів рясніє барвистими парасольками літніх майданчиків. Я жила у Львові тоді, коли вулиці у листопаді стають брунатними та важкими, а бруківка ніби схожа на блискучі спини жуків після дощу. Ідучи вулицями Львова мені здавалось, що простір протидіє мені і я залипаю в ньому, і не можу поворухнутись як комаха у бурштині. Я бачила Львів у різних станах та й сама переживала емоції з амплітудою від щастя до розпачу. Так сталось, що зйомки фільму "Намір" потрапили на кульмінаційний період руйнування мого шлюбу. Я добре пам’ятаю враження від роботи над емоційно важкою сценою. Пам’ятаю як дивлюсь репетицію у моніторі і мені здається, що я потрапила в якесь задзеркалля, коли в житті відбувається те саме, що і на екрані. Тому, вважаю, "Намір" кармічним для себе фільмом.
У мене був також період у житті, коли я жила в Лондоні. Британці закрите суспільство. В Лондоні самотньо навіть самим британцям. Вони сновигають метрополітеном як відірвані літаючі острови, що на мить перетинаються один з одним, щоб поговорити в стилі "small talk", а потім заклопотано полетіти далі лабіринтами лондонської підземки. Я відчувала себе самотньою у Лондоні, так само як відчувала себе самотньою у Львові. Можливо, я завжди знала, що в цих містах я тимчасово і не затримуюсь там надовго. Саме це почуття самотності сучасних людей я спробувала передати у фільмі. Герої "Наміру" теж ходять вулицями Львова як відірвані один від одного острови.
 |
| Оператор-постановник Олексій Кучма |
 |
| Акторка Ганна Адамович |
 |
| Актори Роман Веремейчик та Олександр Соколов |
 |
| Обговорюємо сцену |
Режисери та сценаристи працюють над екранізацією по-різному, але важливо,
щоб кожен розумів, що кіно та книга – це не один і той самий вид мистецтва.
Фільм не повинен дублювати книгу, а навпаки має доповнювати її. Або
перетворитись на самостійний твір, що провокуватиме бажання дізнатись більше
про першоджерело.
Одні сценаристи та режисери не відступають від літературної основи. Вони дублюють
книгу на екрані в найдрібніших деталях, повторюють зовнішність персонажів, їх манеру
говорити, вік, стать та світогляд. Натомість, інші змінюють абсолютне все, не
дотримуючись деталей роману, створюють нову реальність.
Останній спосіб роботи над екранізацією книги мені ближчий. З’являється
можливість поділитись власним
сприйняттям, пережитим досвідом, пов’язаним з романом та вкласти в фільм своє
переживання. Але все ж таки важливо схопити основний зміст та атмосферу роману,
інакше немає сенсу працювати з літературною основою. Не дарма існує рятівне
формулювання "знято за мотивами роману", що певним чином зменшує
напругу режисера та трохи знімає відповідальність. Хоча, на мій погляд, режисер
не мусить робити фільм "слово в слово", бо він, так само як і читачі,
нічого не винен автору книги та має право трактувати книгу по-своєму.
 |
| Робочі моменти |
 |
 |
Коли починається робота над екранізацією необхідно, щоб всі в команді, хто
приймає рішення стосовно матеріалу, розуміли, що зміни неминучі. Змін зазнає як
сюжет, локації, деталі, пов’язані з одягом та інтер’єром, так і стилістика
діалогів між героями, бо інакше кіно буде позбавлене візуальної мови. Текст може підлягати перекладу в візуальний
образ, а може бути зовсім неадаптивним. Тоді доводиться "вкладати"
літературу у рамки сценарної драматургії.
В фільмі "Наміру" нам довелось змінити декілька речей, що були в
книзі. Ми замінили місце побачення Гоци Драли та Петра. Руїни старої будівлі
стали храмом, а поле, де Петро демонструє Гоці свої незвичайні здібності, басейном.
Ця заміна була необхідна тому, що ці локації яскравіше розкривали суть цих сцен
та персонажів.
Храм є місцем першого побачення Петра та Гоци, він має тепле забарвлення.
Ця локація надзвичайно гарна, мистецька. Гоца спеціально запросила Петра в це
місце, щоб показати йому щось більше та величніше ніж бар, в якому він працює. Вона
вирішила поділитись з Петром частиною свого світу – живописом.
 |
| Локація - храм |
 |
| Зйомка сцени - перше побачення Петра та Гоци |
 |
Ганна Адамович та Роман Веремейчик готуються до зйомки дубля |
Нічний басейн виконує іншу функцію, ця сцена має насторожити глядача. Колористика
сцени холодна та тьмяна, ми мали підкреслити, що від речей, що буде робити
Петро холоне серце. До того ж, вода завжди була відома як найефективніший
провідник між світами. Нічний басейн створював потрібну нам атмосферу, а
кольорове забарвлення викликало тривогу.
Також ми змінили місце смерті Гоци Драли. Ця заміна була обумовлена двома
чинниками. По-перше, візуалізацією дії, а по-друге, закладеним бюджетом на
сцену. У романі Л.Дереша Гоца вмирає під колесами трамваю на площі Ринок, а
Петро дізнається про її смерть випадково через деякий час. Літературна смерть
вийшла б менш драматичною на екрані, до того ж надто затратною. Треба було б заблокувати
рух на площі Ринок, поставити патрульну машину, запросити чималу кількість
акторів масових сцен, ганяти трамвай по колу на дублях і т.д. У фільмі Петро
стає одночасно і учасником, і свідком
трагедії, а його дії мають прямий вплив на події. Це пов’язано з тим, що
література та кіно мають відмінний один від одного інструментарій впливу на
емоції людей. В кіно ми маємо побачити,
а в літературі достатньо уявити.
 |
| Локація - місце смерті Гоци |
Для того, щоб зробити сцени з перенесенням у часі в фільмі, у реальному
житті я ходила на сеанси голотропного дихання. Цей метод психотерапії, розроблений чеським психіатром та його
дружиною, поєднує в собі досвід давніх духовних практик і містичних традицій
різних народів.
Для того, щоб відзняти духовні практики Юри та Петра, я консультувалась у
людей, що практикують цигун – стародавнє
китайське мистецтво саморегуляції життєвої енергії.
А потім показувала акторам, Роману Веремейчику та Олександру Соколову,
пластичні рухи, які вони й відтворили в зимовому парку.
 |
Режисерський показ сцени  Актори Роман Веремейчик та Олександр Соколов під час репетиції сцени у Стрийському парку  |
 |
| Натурні зйомки у Стрийському парку, Львів |
Щоб зняти сцену смерті, ми її спочатку замалювали, обговорили з каскадерами
Ілльєю Юрчишиним та Сергієм Осадчуком, з’їздили на скаутінг локацій, потім
зробили освоєння та провели репетицію з камерою та акторкою Ганною Адамович. На
Ганні були надіті троси, що потім замальовувались на пост-продакшені.
Хоча спершу ми шукали дахи та задавались питанням, чи можна реалізувати
сцену смерті саме на даху. А потім художниця-постановниця Зоряна Гребенюкова запропонувала
чудову локацію, в яку ми всі закохались і одноголосно було вирішено знімати
саме там.
 |
Каскадер Ілля Юрчишин на скаутингу  |
 |
| Продюсер Вероніка Крижна та художник-постановник Зоза |
Художник по костюму Катя Луч (Катерина Бридун) приділяла неабияку увагу гардеробу Гоци,
кожному її образу та кожному аксесуару. Моїм головним проханням було, щоб одяг
виглядав органічно, щоб він був поношений, ніби в ньому вже ходили до зйомок, а
не так, ніби він щойно з поличок магазинів, з наклеєними цінниками. Я хотіла,
щоб одяг був зручний для акторів, сучасний, але й одночасно поза часом. В сцені
першої зустрічі Гоци та Петра, на вечірці, на Гоці надягнутий прозорий жакет з
білосніжним пір’ям Ксенії Шнайдер, а в вухах сережки з пір’їнками. Катя Луч
створила такий образ для підкреслення легкості героїні, її вітряності. А у
кульмінаційній сцені, на противагу сценам побачень, Гоца постає в темному
мішкуватому одязі. Таким чином, костюмом ми підкреслили, що вся легкість зникла
зі стосунків Петра і Гоци.
 |
| Художник по костюму Катя Луч |
 |
| На примірці |
Мені "Намір" видається надзвичайно глибоким твором, що окрім
філософії містить в собі історію трагедії сучасних молодих людей. У фільмі я
розповіла історію трагедії хлопця, що не
зміг бути з коханою дівчиною через ідею, що не сумісна з життям. Ідею, що налякала
його кохану, і в кінцевому рахунку примусила обирати між життям коханої та її
смертю. Нова реальність пропонує Петрові ще один шанс, але він знає чим
закінчується історія його кохання, тому цього разу вирішує не знайомитись з
Гоцаю, щоб вона жила, а він знову не переживав її смерть. Інколи треба не
займати людину, просто пройти повз, якщо не впевнений, що зможеш зробити людину
щасливою.
 |
| Кадр з фільму |
 |
| Кадр з фільму |
У фільмі я розповіла історію дівчини, яка потребувала фіксувати все на камеру, бо інакше їй здавалося, що її життя зникає, вона не запам’ятовує його. Своє життя вона сприймає виключно за допомогою зображення, для неї не існує життя без візуального образу, без фіксації.
 |
| Ганна Адамович на знімальному майданчику. Сцена знайомства Гоци та Петра. |
 |
| Кадр з фільму. Всі ігрові картини у фільмі авторські |
 |
| Кадр з фільму |
Що я люблю найбільше у фільмі – саундреки композитора Антона Дегтярьова.
Коли б я не передивлялась фільм, музичні теми "Наміру" завжди проникають
у глибини мого серця.
Фільм "Намір" став моїм прощанням зі Львовом. Здається, ніби це я
йду у фінальному кадрі.
