Нещодавно в мене відбулася дискусія з однією поважною пані режисеркою на предмет аморально чи нормально знімати комедії та розвивати жанрове кіно в Україні під час війни, а ще й за державні кошти. Вважаю, що якраз за державні кошти і треба знімати комедії, драми, мюзікли, містичні хорори, мелодрами, роуд-муві та лавсторі. Тому що це жанрові фільми, на які б могли ходити українські глядачі. І може тоді ідея "неіснуючого українського кіна" зникла б з голів людей не дотичних до вітчизняного кіно квартирника. Але ні, "не беріть державні гроші на глядацьку радість", мовляв, глядачі мають стати свідомими, сказала мені пані режисерка. А на що тоді брати? На "глядацький сум", "на глядацьку втому", чи може "на глядацьку нудьгу"? Не уявляю як можна так не любити своїх глядачів. Ясне діло, що з одного боку, людина істота деструктивна, агресивна, часто мінлива, жадібна, дуальна та не надійна, одним словом - наволоч. А з іншого, часто зворушлива, тендітна, мрійлива, вразлива та найцікавіша істота у нашому світі. Все-таки в мені більше філантропії ніж мізантропії, хоча може це з часом зміниться. Занадто багато розчарувань.
Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії. Але в країні війна, і тепер кожен глядач мусить стати “свідомим громадянином, а не споживачем". Ідея місцями робоча, якби не нахабно утопічна: заборонимо кіножанри, введемо поліцію думки, заборонимо оргазми, за гедонізм під час війни будемо саджати за грати, всі одягнемо однакову форму і будемо співати сумні пісні, бо дивитися комедії під час війни так само аморально як знімати їх. Може скластися враження, що кінокомедії в Україні стали страшнішими за порнографію.
На ділі, подібний світогляд - просто дурість націоналістичного забарвлення. Для людей звиклих ставити собі питання немає таємниці, що націоналізм небезпечне явище, через яке, в тому числі, вибухають війни та расові конфлікти в різних країнах світу. Мене вкурвлює, коли хтось вважає, що кращій за інших, моральніший, освіченіший, через те, що належить до українського культпростору і саме тому може виховувати всіх українців без винятку, і мене зокрема. А насправді, просто тривіально переслідує свої цілі прикриваючись патріотизмом та високими ідеями. Розумію, що з загальнолюдською рисою "сам не гам і тобі не дам" важко боротися.
Для мене патріотизм - це коли кожен на своєму місці робить свою роботу гарно, вчасно, самовіддано, кайфуючи від того, що він продукує, і тим самим прославляє свою країну та розвиває галузь, в якій працює.
Вважаю, що кіно не має виконувати моралізаторські, виховні, пропагандистські, або будь-які інші функції не пов'язані з мистецтвом розповіді історій. Так, хороше кіно відображає дійсність, має бути актуальним, цікавим глядачам, але це не означає, що воно має бути одножанровим, односкладним та однобоким. Такими є плоскі кіно-агітки, які я не можу дозволити собі знімати з особистих переконань, бо для мене кожен фільм та думка, що вкладається в нього - це питання совісті. Як і документальні політичні стрічки - це питання совісті. Думаю, що таким творам треба час, щоб відлежатися: проаналізувати подію, піддати матеріал критичному аналізу, а не видавати політичні докфільми як свіжоспечені пляцки. Бо це вже не кіно, а ілюстрація "Снаффу" Пелевіна, коли зброя та камера єдиний організм, транслятор жахіть. Погоджуюся, що розповідати про те, що відбувається в Україні необхідно, це наша історія, і ми маємо її запам'ятати, пережити і ніколи не повторювати. Але це не означає, що громадянський обов'язок кожного українського кінематографіста -знімати стрічки про війну. Мій сценарій про війну "Подорож додому" досі лежить на поличці, бо я вважаю, що він не на часі. Думаю, що кожен має робити те, що вважає за потрібне, і знімати саме те кіно, яке відчуває.
Мені хочеться, щоб кіно в Україні було різножанровим, щоб його було багато, щоб зали були повні глядачів, щоб не було жанрових обмежень, і щоб деякі колеги нарешті зрозуміли, що окрім війни, в Україні вистачає проблем, соціального рагулізму та іншої драматичної дичини над якими варто кепкувати в комедіях, або розповідати у психологічних драмах.
Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії. Але в країні війна, і тепер кожен глядач мусить стати “свідомим громадянином, а не споживачем". Ідея місцями робоча, якби не нахабно утопічна: заборонимо кіножанри, введемо поліцію думки, заборонимо оргазми, за гедонізм під час війни будемо саджати за грати, всі одягнемо однакову форму і будемо співати сумні пісні, бо дивитися комедії під час війни так само аморально як знімати їх. Може скластися враження, що кінокомедії в Україні стали страшнішими за порнографію.
На ділі, подібний світогляд - просто дурість націоналістичного забарвлення. Для людей звиклих ставити собі питання немає таємниці, що націоналізм небезпечне явище, через яке, в тому числі, вибухають війни та расові конфлікти в різних країнах світу. Мене вкурвлює, коли хтось вважає, що кращій за інших, моральніший, освіченіший, через те, що належить до українського культпростору і саме тому може виховувати всіх українців без винятку, і мене зокрема. А насправді, просто тривіально переслідує свої цілі прикриваючись патріотизмом та високими ідеями. Розумію, що з загальнолюдською рисою "сам не гам і тобі не дам" важко боротися.
Для мене патріотизм - це коли кожен на своєму місці робить свою роботу гарно, вчасно, самовіддано, кайфуючи від того, що він продукує, і тим самим прославляє свою країну та розвиває галузь, в якій працює.
Вважаю, що кіно не має виконувати моралізаторські, виховні, пропагандистські, або будь-які інші функції не пов'язані з мистецтвом розповіді історій. Так, хороше кіно відображає дійсність, має бути актуальним, цікавим глядачам, але це не означає, що воно має бути одножанровим, односкладним та однобоким. Такими є плоскі кіно-агітки, які я не можу дозволити собі знімати з особистих переконань, бо для мене кожен фільм та думка, що вкладається в нього - це питання совісті. Як і документальні політичні стрічки - це питання совісті. Думаю, що таким творам треба час, щоб відлежатися: проаналізувати подію, піддати матеріал критичному аналізу, а не видавати політичні докфільми як свіжоспечені пляцки. Бо це вже не кіно, а ілюстрація "Снаффу" Пелевіна, коли зброя та камера єдиний організм, транслятор жахіть. Погоджуюся, що розповідати про те, що відбувається в Україні необхідно, це наша історія, і ми маємо її запам'ятати, пережити і ніколи не повторювати. Але це не означає, що громадянський обов'язок кожного українського кінематографіста -знімати стрічки про війну. Мій сценарій про війну "Подорож додому" досі лежить на поличці, бо я вважаю, що він не на часі. Думаю, що кожен має робити те, що вважає за потрібне, і знімати саме те кіно, яке відчуває.
Мені хочеться, щоб кіно в Україні було різножанровим, щоб його було багато, щоб зали були повні глядачів, щоб не було жанрових обмежень, і щоб деякі колеги нарешті зрозуміли, що окрім війни, в Україні вистачає проблем, соціального рагулізму та іншої драматичної дичини над якими варто кепкувати в комедіях, або розповідати у психологічних драмах.
