Мої фаворити ОМКФ-2017 

Я не ставила собі за мету подивитися всю конкурсну програму кінофестивалю, оскільки я не є ані фестивальним відбірником, ані кінокритиком і не працюю у кіномаркеті. Я ‒ режисер, тому мій вибір фільмів суб'єктивний, викликаний симпатією до певних персоналій, назвою фільму, синопсисом або візуальною складовою.

Ось мої фаворити цьогорічного кінофестивалю. 

"По той бік надії" ‒ фінсько-німецька драма, режисер Акі Каурісмякі. 

Фільм розповідає історію емігранта з Алеппо, який приїздить до Фінляндії у пошуках кращого життя. Акі Каурісмякі належить до тих режисерів, які розповідають історії робітничого класу, різноманітних аутсайдерів та хронічних невдах. Фільм не перевантажений словом, але коли з'являються діалоги, вони завжди чіткі, іронічні, розумні. Композиція кадру виважена, ідеально продумана, геометрична. Колір фільму вражає: в одному інтер'єрі поєднуються важкий червоний ‒ колір підлоги, яскраво синій та оливковий ‒ стіни ресторану, рясно вкриті картинами. 

Камера  переважно статична, власне, як завжди у фільмах Акі Каурісмякі. Головну роль ‒ сирійця Халеда ‒ виконує актор Шерван Хаджі. Халед ходить на співбесіди з офіцерами уряду Фінляндії, щоб отримати політичний прихисток, але неминуче отримує відмову, бо зовсім не вміє посміхатися та плазувати. З цього моменту пригоди Халеда тільки починаються, але глядачі вже полюбили сирійця-інтроверта і хочуть, щоб йому пощастило. 

Після перегляду "По той бік надії" залишається гарний післясмак, оскільки це ‒ світлий драматичний фільм, який не залишає бруду всередині тебе. 

"Школа № 3" ‒ український документальний фільм, режисер Ліза Сміт.

Головні герої фільму ‒ підлітки з Миколаївки Донецької області, які розповідають про своє життя під час війни. 

В жодному кадрі фільму ви не побачите війну в дії: вибухи, військові експедиції, хлопців у формі, але ви почуєте її у порожніх приміщеннях пострадянських інтер'єрів та у монологах старшокласників. Монологи дівчат розривають серце на тисячу шматків, бо вони просякнуті сумом втрати, першим коханням та розчаруванням від життя. 

Монологи хлопців солодко-наївні, по-доброму незграбні, непідробно щирі та з гумором. Композиція кадру місцями некомфортна, інколи головні герої щільно притиснуті до рамки кадру. Можливо, це обумовлено тим, що знімальна група намагалася ставити камери так, щоб максимально створити атмосферу довіри і розкрити героїв. До естетики кадру швидко звикаєш і починаєш абстрагуватися від дискомфорту, прислухаючись до відвертих історій старшокласників.  Інколи кадри нагадують світлини з арт-галерей: мінімалістичне зображення, радянські фрески з птахами та вишукані в ряд прямокутні рукомийники, назавжди прикручені до стіни. Але для мешканців Миколаївки поняття "назавжди" більше не існує, тому що все може змінитися від одного вибуху артилерійського снаряда. 

Мій улюблений епізод у фільмі про хлопця, дівчину та мотоцикл, який я жартома назвала "мистецтвом догляду за мотоциклом". Під час перегляду фільму відчуваєш себе ніби на гойдалці з діаметрально протилежними амплітудами: то плачеш, то смієшся. Правдиве кіно, без пафосу, без ура-патріотизму, без моралізаторства. 

"Аритмія" ‒ російська драма, режисер Борис Хлєбніков.  

Фільм розповідає про талановитого лікаря швидкої допомоги, який переживає масштабну кризу у своєму житті ‒ розлучення, бореться з різнобарвним рагулізмом державних установ Російської Федерації, постійно пиячить та дотепно тролить пацієнтів. На мій погляд, жанр фільму більше тяжіє до трагікомедії або чорної комедії через нестримну іронію, відвертий стьоб та гострозубі діалоги. У головних ролях ‒ Олександр Яценко та Ірина Горбачова. Неможливо уявити кращий тандем для цього фільму: вони органічні, цікаві, справжні. 

Художню сторону фільму важко оцінити, оскільки все знято в реалістичній манері, ніби художник-постановник взагалі нічого не робив на майданчику. Насправді це не так, такої правдивості у побуті важко досягти. Гадаю, що режисер і художник передивилися не один інтер'єр, щоб підібрати потрібне для персонажів житло, враховуючи при цьому їх сферу діяльності ‒ обидва герої ‒ лікарі, та особливості характеру. 

"Припутні" ‒ українська соціальна драма, режисер Аркадій Непиталюк. 

Знову-таки, на мій погляд, жанр не чистий, а змішаний із чорною комедією. Мова фільму ‒ чернігівській суржик, який звучить настільки органічно та влучно, що після перегляду починаєш сам говорити суржиком, прикрашаючи його галицьким діалектом. Фільм розповідає про трьох жінок: бабусю, її доньку та онуку, чиї долі переплетені, а життя наповнене соціально-трешовим сюрреалізмом, який ми поетично називаємо українським колоритом. 

Кожна сюжетна лінія гарно вибудована, має свій початок, середину і фінал. Сюжетні лінії завершені, що дозволяє глядачу «закрити свій гештальт» та отримати максимальне задоволення від наратива. Мені здається, це є проявом поваги режисера до глядацької аудиторії, за що красно дякуємо. Я не пам'ятаю open shot фільму, але я назавжди запам'ятаю close shot. Тому що неможливо уявити кращий для цього фільму завершальний кадр: ідеальна композиція,  чудовий колір, жодного слова, натомість відчуваєш, що саме в останньому кадрі зібраний весь зміст у формі візуального образу. 

Колеги-кінематографісти проводили паралелі фільму Аркадія Непиталюка з фільмом братів Коенів "Фарго", але, на мій погляд, порівняння не зовсім доречне: абсолютно різна стилістика зйомки. 

Тому не будемо шукати жодних аналогій, а просто порадіємо, що в Україні зняли самобутній, глядацький фільм з неперевершеними діалогами та гарно продуманою драматургією. 

"Сирота" ‒ французька драма, режисер Арно де Пальєр. Фільм    розповідає історію однієї жінки, демонструючи її портрет у чотирьох вікових станах  ‒ з дитинства до сорокаріччя. Головна мета героїні – самовизначення у соціумі. В підлітковому віці героїня переживає насилля з боку батька. Ця несамовита жорстокість вражає. Але коли клубок потроху розмотується, і режисер розповідає нам про дитинство дівчини-підлітка,  жорстокість батька до доньки стає зрозумілою. Так само легко сприймає насилля головна героїня, як спокуту за страшний вчинок, який неможливо пробачити. Під час спроб жити нормальним життям головна героїня стає мамою та робить вибір, зрозумілий небагатьом. 

У головній ролі ‒ моя улюблена Адель Екзаркопулос. Ми всі добре пам'ятаємо її у фільмі "Синій ‒ найтепліший колір, або життя Адель" режисера Абделатіфа Кешиша. 

Фільм "Сирота" заповнений сексом, насиллям, естетикою у всьому, починаючи від стилістики наратива до композиції кадру, кольору фільму, гриму та костюма. 

"Мандарини" ‒ грузинська воєнна драма, режисер Заза Урушадзе. Коли майстер знімає кіно, це одразу видно на екрані. Дія фільму відбувається в Абхазії, в 1992 році, коли війна змушує естонців повернутися на свою історичну батьківщину та залишає спорожнілі села, занедбані садки, забуті могили рідних. В одному з таких покинутих селищ залишилося лише троє мешканців: Іво (Лембіт Ульфсак), Маргус (Елмо Нюганен) ‒ власник плантації мандаринів та місцевий лікар Юхан (Райво Трасс). Маргус хоче виїхати лише після того, як збере урожай мандаринів зі свого саду. Війна доходить до села. Відбувається бій між грузинськими розвідниками і чеченськими добровольцями. Після бою Іво і Маргус залишають у своєму будинку двох поранених бійців ‒ чеченця Ахмеда (Георгій Накашидзе) та важкопораненого грузина Ніку (Міхаель Месхі). Так під одним дахом опиняються вороги, що присягаються повбивати один одного, як тільки вони залишать будинок Іво. Але людяність виявляється сильніша за ненависть та політичний догматизм. 

Драматургія фільму на такому рівні, що залишається тільки голосно закричати просто із зали: "Браво!". Якщо і дивитися кіно про війну, то тільки в такому вигляді, де абсурдність війни подана настільки майстерно, а справжні цінності оголені та віддані на розсуд глядачам. 

Короткий метр: 

"Солатіум" ‒ драма, режисер Кристина Тинкевич. 

Наскільки я зрозуміла, це українсько-британська копродукція. На мою думку, цей фільм ‒ взірцевий коротун, хронометраж ‒ 10 хвилин. 

Фільм розповідає про лікаря швидкої допомоги, Анну, що одержує нічний виклик до людини, яка стала причиною особистої трагедії головної героїні. Болісне минуле домінує в пам'яті Анни і закликає до розправи. Разом з нею в тобі гойдається маятник моральності, з кожним разом, коли Анна вагається, мій внутрішній голос рішуче шепоче: помстися. Малослівне кіно, з бездоганною естетикою у всьому, гра акторів органічна, мізансценування працює на розповідь, немає випадковостей. Цього разу камера оператора-постановника Микити Кузьменка виважена, добре продуманий і вмотивований кожен рух, кожен клоуз-ап, кожен перехід від сцени до сцени. Ніколи не думала, що інтер'єр ортодоксального храму можна зняти з такою чуттєвістю!

"Технічна перерва" ‒  соціальна драма, режисер Філ Сотниченко. 

Як на мене, фільм не про індиферентність соціуму, а про байдужу жорстокість та нелюбов до себе. Про відчуття меншовартості, про відсутність часу пережити свою трагедію, про одвічне "тягти свого воза та не скиглити, бо ти маленька людина у важливому світі". Мені б хотілося, щоб головна героїня фільму піклувалася про себе: щоб послала до біса роботу та викликала швидку, щоб стала під вербою та читала реквієм, допоки не стане трохи легше. Але реальність та правдивість в кадрі інакші, доводиться досягти самісінького дна у глибоководних западинах, щоб переосмислити своє існування та існування цілого народу. 

Радикальний експериментатор, напевно, взагалі не думає про глядача. На відміну від комерційно орієнтованого режисера, якого хвилюють симпатії та  сприйняття глядача і задоволення очікувань. 

Подякуємо Філу Сотниченко за відвагу знімати експерименти, та спробуємо зрозуміти його небажання користуватися комфортними інструментами для розповіді історії. 

Сам режисер говорить про те, що насправді "Технічна перерва" ‒ це не кіно, а телебачення, що іншої кіномови годі й бажати, що саме ця форма документального фіксування дійсності і спричиняє емоційний вибух аудиторії. 

Від себе зазначу, що головна героїня постійно блукає від точки А до точки Б, як комаха, яка ніколи не зупиняється для того, щоб подумати, жодної рефлексії, жалю до себе, зацікавленості та захоплення життям. Скоріше за все, так режисер бачить наше суспільство, яке ми маємо нарешті помітити, прийняти і не бути при цьому байдужими до чужих трагедій. 

Що спільного у цих фільмів? По-перше, вони вразили саме мене. По-друге, ніякого занудства. По-третє, в них присутня правдивість висловлювання.

Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії

             Нещодавно в мене відбулася дискусія з однією поважною пані режисеркою на предмет аморально чи нормально знімати комедії та розвивати жанрове кіно в Україні під час війни, а ще й за державні кошти. Вважаю, що якраз за державні кошти і треба знімати комедії, драми, мюзікли, містичні хорори, мелодрами, роуд-муві та лавсторі. Тому що це жанрові фільми, на які б могли ходити українські глядачі. І може тоді ідея "неіснуючого українського кіна" зникла б з голів людей не дотичних до вітчизняного кіно квартирника. Але ні, "не беріть державні гроші на глядацьку радість", мовляв, глядачі мають стати свідомими, сказала мені пані режисерка. А на що тоді брати? На "глядацький сум", "на глядацьку втому", чи може "на глядацьку нудьгу"? Не уявляю як можна так не любити своїх глядачів. Ясне діло, що з одного боку, людина істота деструктивна, агресивна, часто мінлива, жадібна, дуальна та не надійна, одним словом - наволоч. А з іншого, часто зворушлива, тендітна, мрійлива, вразлива та найцікавіша істота у нашому світі. Все-таки в мені більше філантропії ніж мізантропії, хоча може це з часом зміниться. Занадто багато розчарувань.
              Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії. Але в країні війна, і тепер кожен глядач мусить стати “свідомим громадянином, а не споживачем". Ідея місцями робоча, якби не нахабно утопічна: заборонимо кіножанри, введемо поліцію думки, заборонимо оргазми, за гедонізм під час війни будемо саджати за грати, всі одягнемо однакову форму і будемо співати сумні пісні, бо дивитися комедії під час війни так само аморально як знімати їх. Може скластися враження, що кінокомедії в Україні стали страшнішими за порнографію.
На ділі, подібний світогляд - просто дурість націоналістичного забарвлення. Для людей звиклих ставити собі питання немає таємниці, що націоналізм небезпечне явище, через яке, в тому числі, вибухають війни та расові конфлікти в різних країнах світу. Мене вкурвлює, коли хтось вважає, що кращій за інших, моральніший, освіченіший, через те, що належить до українського культпростору і саме тому може виховувати всіх українців без винятку, і мене зокрема. А насправді, просто тривіально переслідує свої цілі прикриваючись патріотизмом та високими ідеями. Розумію, що з загальнолюдською рисою "сам не гам і тобі не дам" важко боротися.
               Для мене патріотизм - це коли кожен на своєму місці робить свою роботу гарно, вчасно, самовіддано, кайфуючи від того, що він продукує, і тим самим прославляє свою країну та розвиває галузь, в якій працює.
               Вважаю, що кіно не має виконувати моралізаторські, виховні, пропагандистські, або будь-які інші функції не пов'язані з мистецтвом розповіді історій. Так, хороше кіно відображає дійсність, має бути актуальним, цікавим глядачам, але це не означає, що воно має бути одножанровим, односкладним та однобоким. Такими є плоскі кіно-агітки, які я не можу дозволити собі знімати з особистих переконань, бо для мене кожен фільм та думка, що вкладається в нього - це питання совісті. Як і документальні політичні стрічки - це питання совісті. Думаю, що таким творам треба час, щоб відлежатися: проаналізувати подію, піддати матеріал критичному аналізу, а не видавати політичні докфільми як свіжоспечені пляцки. Бо це вже не кіно, а ілюстрація "Снаффу" Пелевіна, коли зброя та камера єдиний організм, транслятор жахіть. Погоджуюся, що розповідати про те, що відбувається в Україні необхідно, це наша історія, і ми маємо її запам'ятати, пережити і ніколи не повторювати. Але це не означає, що громадянський обов'язок кожного українського кінематографіста -знімати стрічки про війну. Мій сценарій про війну "Подорож додому" досі лежить на поличці, бо я вважаю, що він не на часі. Думаю, що кожен має робити те, що вважає за потрібне, і знімати саме те кіно, яке відчуває.
              Мені хочеться, щоб кіно в Україні було різножанровим, щоб його було багато, щоб зали були повні глядачів, щоб не було жанрових обмежень, і щоб деякі колеги нарешті зрозуміли, що окрім війни, в Україні вистачає проблем, соціального рагулізму та іншої драматичної дичини над якими варто кепкувати в комедіях, або розповідати у психологічних драмах.