Фільм Сонечко/Ladybug

З виникненням фільму завжди пов’язана якась історія та низка подій. Перед тим як писати будь-який сценарій у автора виникає ідея, появу якої може спровокувати враження або пережита ситуація.  В мене є декілька історій пов’язаних з короткометражним фільмом ”Сонечко”.

Пізно ввечері я сіла у вагон лондонського потягу метро. У вагоні де-не-де були люди, але не було  натовпу.  Можна було без перешкод роздивлятись пасажирів, що їдуть навпроти.

Помічаю очі чоловіка, що пильно за мною стежать, а потім і самого чоловіка. Сканую його: стрункий чоловік у приталеному піджаку, напрасовані стрілки на штанях, лаковані туфлі, золоті запанки на сорочці, масивний годинник на зап’ясті, лиса голова, зухвалий погляд. Ну, точно італієць, скоріш за все сицилієць, - думаю я.

Потяг під’їзжає до потрібної мені станції. Я підводжусь і підходжу до дверей, щоб вийти першою. Сицилієць рушає за мною. Я напружуюсь. Він стає поруч зі мною та дивиться на мерехтіння ліхтарів та цегляних стін за склом вагону.  

Раптом він розвертається до мене і каже, - Excuse me, you’ve got ladybug into your shoulder! – простягає на вказівному пальці комаху ”сонечко”.

Власне, саме ця зустріч дала поштовх до написання сценарію ”Сонечко”. Наступного дня я прийшла до свого викладача з інтенсиву для сценаристів, Девіда Фаербенкса. Розповіла цю історію, припустивши, що сицилієць зробив трюк з комахою навмисно, щоб познайомитись. А що? Може, він постійно так робить?

Мій викладач написав на дошці великими літерами ”Ladybug” та підкреслив назву. А потім між іншим докинув:

- Це сценарій. Розробляй. Завтра чекаю на перший драфт!

Я написала сценарій англійською мовою у жанрі - романтична комедія. Мені було цікаво спробувати себе у цьому жанрі. Зробити атмосферний та легкий фільм, трохи наївний та добросердечний, про людину, що шукає свою другу половинку.

Головним героєм в мене був нерішучий хлопець Джон, що саджає комаху на дівчат і таким чином знайомиться з ними.

Курс закінчився. Я повернулась до України. Вдома я переклала сценарій на українську. Коли прочитала переклад, зрозуміла, що головний персонаж гарно вписався у британське сьогодення, але зовсім не вписується в українську реальність.

З цим треба було щось робити, якось адаптувати всіх персонажів. І я попросила свого талановитого друга, сценариста Андрія Зланича, почитати сценарій. Він дав мені хорошу пораду перевернути гендер всіх персонажів, з хлопця зробити дівчину, а з дівчат хлопців. 

С Джона я зробила Мію, переписала всі сцени і вони запрацювали. Відправила переписаний сценарій на конкурс ”Кіноскрипт”, отримала гран-прі та можливість реалізувати проект зі студією “Стар Медіа”. Насправді, завдячуючи гарному смаку продюсера Наталії Яковлевої, бо саме вона була в жюрі та обрала цей сценарій.

Коли знімальна команда готується до зйомок фільму, одразу починають працювати усі закони Мерфі. Який говорить про те, що якщо лайно може статись, воно обов’язково станеться (Anything that can go wrong will go wrong). І це про нас.

Ми розробили КПП по режисерському сценарію, де вирішили, що в перший знімальний день ми відзнімемо усі сцени з комахою. День до зйомок. Мені телефонує виконавчий продюсер та каже, що вся партія замовлених комах не вилупилась в лабораторії, і в нас немає жуків на завтра. А ми просто фізично не можемо переносити зйомки, через неймовірну кількість виробничих причин. До того ж, маємо вкластись у 6 знімальних днів. А на кадри з VFX сонечком у нас не було коштів. Комп’ютерна комаха обійшлася б в 35 000 баксів плюс мінус, і не було жодної гарантії, що вона б виглядала природньо. Художник-постановник Діана Тодоратьева вже почала фарбувати муляж. Але проблему це не вирішувало, бо комаха була б абсолютно статичною.

Продюсер, Ірина Попушой, не розгубилась та зв’язалась з українськими вченими, які поїхали на конференцію до Парижа. Іра попросила зібрати у паризькому парку всіх ”сонечок”, яких тільки зможуть знайти. В понеділок вранці в Бориспільський аеропорт прилетів літак з подарунком з Парижа.

Іра привезла на майданчик банку з жирненькими паризькими сонечками. З них більша кількість була відзнята, а якась втекла прямо з майданчика та осіла на теренах України.

Продюсер Іра радіє першому знімальному дню на фоні знімального процесу

Під час підготовки до зйомок велику увагу ми приділили локаціям, адже дія фільму відбувається як у міському транспорті, так і в самому місті. До того ж, кожне місце - побачення, певним чином мало характеризувати кожного персонажа.

Знімали кіно в Києві. В київському метро знімати можна тільки вночі та в обмежений час. Не говорячи вже про те, що одна знімальна зміна в метро була для нас фінансово неможливою.

Тому ми освоїли зупинки першого швидкісного трамваю. Домовились про зйомки на певні дати. Але після зміни, за ніч до зйомки, виявилось, що першу лінію трамваю закрили на ремонт і ми не можемо там знімати. Після невдалих спроб замінити міський транспорт оператор-постановник, Микита Кузьменко, пропонує знімати у метро, але маленькою камерою. Ця знімальна зміна була рок-н-рольною. Ми знімали в різних вагонах, постійно бігали з вагона у вагон, зі станції на станцію, періодично переховуючись від працівників метрополітену. Ігрові сцени треба було інтегрувати у реальне життя пасажирів, тому знімали переважно у документальній стилістиці. Загалом люди нас не помічали, але були й такі, що передавали ”привіти” прямо у камеру.

Оператор-постановник Микита Кузьменко

Для того, щоб дослідити тему “побачень-знайомств”, я зареєструвалась в соціальній мережі Tinder та ходила на побачення з різними хлопцями, а після побачення записувала діалоги. На ці побачення я чомусь надягала футболку з написом ”Feminism is the radical notion that women are people”. Інколи цей напис відволікав хлопців від моїх очей, інколи ні.

На мій погляд, цей короткометражний фільм повністю складається з акторських етюдів. Актори часто імпровізували під час репетиції та говорили текст своїми словами, вдалі речі я просила залишити.

Я довго не могла знайти головних героїв, Мію та Юру. Після 5 днів кіно проб у мене не було головних героїв, це засмучувало. А потім виконавчий продюсер запросила на проби Рому Веремейчика. Він зіграв німий етюд і мені одразу стало ясно, що ми знайшли нашого хлопця. А потім я побачила Анастасію Рубцову і закохалась в неї для цієї ролі. Під час роботи над роллю Насті довелось змінити колір волосся, навчитись паяти плати та лагодити електроприлади, стрибати з човна у холодну воду та полюбити комах.

Цікавим є те, що Рома та Настя професійні музиканти, а не актори. Мені захотілось додати музичні сцени у тіло фільму. Тому існує дві версії фільму. Одна – режисерська, вона довша та включає в себе музичні сцени Насті та Роми. А друга – фестивальна, що значно коротша. У фестивалів дуже конкретні вимоги до хронометражу короткометражного фільму, як правило, від 10 до 25 хв. максимум. На незалежних показах, коли ми не обмежені хронометражем, ми завжди показуємо режисерську версію.

Ця музична сцена була зроблена на пісню ”Небо” гурту Один в каное. Композитор Юрій Водолажский, звукорежисер Максим Зубченко.

https://www.youtube.com/watch?v=uY7VtsgGDBw

А це фінальна сцена режисерської версії. У сцені звучить пісня ”Родимки” Pianoбой, слова та музика Дмитра Шурова. Хореограф-постановник Костянтин Коваль. Композитор Юрій Водолажский, звукорежисер Максим Зубченко.

https://www.youtube.com/watch?v=FGXrBOlu-pc

Репетиція фінальної сцени з хореографом-постановником Костянтином Ковалем 

В цьому фільмі костюми були так само важливі як і локації. Одяг мав підкреслювати характерні особливості кожного персонажа. Костюмер-постановник Діна Голубєва запросила акторів на примірку, а потім відправляла мені у месенджер довжелезні стрічки світлин з різними образами та комбінаціями. Мені як режисеру важливо, щоб одяг не виглядав новим у кадрі, щоб було враження, що його носили та купували спеціально для себе. Щоб він виглядав зручним, десь був більшим за розміром, десь потертим. Одним словом, одяг має бути фактурним. На мій погляд, нам вдалось досягти органічності у костюмах.

 

Гримером у нас була чарівна Катерина Струкова, якій була поставлена дивна задача. Їй треба було розробити грим для акторів спеціально для кадрів з POV комахи. Відомо, що комахи бачать інакше ніж люди, в іншому кольоровому спектрі. Наприклад, комахи бачать ультрафіолетові промені. І ті предмети, що здаються людям однотонними, комахи можуть бачити різнокольоровим, бо ці предмети по-різному відбивають ультрафіолет. Але ми так і не реалізували цю ідею. 

Монтаж фільму був одним з найцікавіших періодів виробництва. Режисер монтажу, Сашко Одуванчіков, одразу сказав, що монтувати як написано ми не будемо, а будемо дивитись матеріал і відштовхуватись від нього. Я з цим погодилась і ми почали збирати рибу, а потім різноманітні версії. В монтажі важливо вчасно зупинитись, не боятись і викидати зайве.

Звукорежисер Максим Зубченко 

Міжнародна прем’єра фільму відбулась на міжнародному кінофестивалі у Німеччині, 42 Grenzland Filmtage Selb. Кінопрограма була поділена на секції: Überraschungen/сюрпризи, Visionen/ бачення, Begegnungen/ зустрічі, Abgründe/ безодні. Показ фільма Сонечко/Ladybug відбувся в програмі Begegnungen /зустрічі. 

Однин з найяскравіших показів відбувся на фестивалі Cambria Film Festival в Каліфорнії. Цікавим є те, що відбірники визначили жанр фільму як ”dark comedy”. Взагалі, темою фестивалю було кохання та все, що з ним пов’язано.

Фестивальним життям фільма займались Letter To Fest, і саме з їх допомогою фільм ”Сонечко” показали на багатьох український інді-фестивалях, на яких фільм отримав декілька нагород.

Хоча найбільшою нагородою для цього фільму однозначно є любов глядачів.

Трейлер фільму:

https://vimeo.com/211520899

Посилання на фестивальну версію фільма: 

https://vimeo.com/235833105

Приємних поцілунків!

Мої фаворити ОМКФ-2017 

Я не ставила собі за мету подивитися всю конкурсну програму кінофестивалю, оскільки я не є ані фестивальним відбірником, ані кінокритиком і не працюю у кіномаркеті. Я ‒ режисер, тому мій вибір фільмів суб'єктивний, викликаний симпатією до певних персоналій, назвою фільму, синопсисом або візуальною складовою.

Ось мої фаворити цьогорічного кінофестивалю. 

"По той бік надії" ‒ фінсько-німецька драма, режисер Акі Каурісмякі. 

Фільм розповідає історію емігранта з Алеппо, який приїздить до Фінляндії у пошуках кращого життя. Акі Каурісмякі належить до тих режисерів, які розповідають історії робітничого класу, різноманітних аутсайдерів та хронічних невдах. Фільм не перевантажений словом, але коли з'являються діалоги, вони завжди чіткі, іронічні, розумні. Композиція кадру виважена, ідеально продумана, геометрична. Колір фільму вражає: в одному інтер'єрі поєднуються важкий червоний ‒ колір підлоги, яскраво синій та оливковий ‒ стіни ресторану, рясно вкриті картинами. 

Камера  переважно статична, власне, як завжди у фільмах Акі Каурісмякі. Головну роль ‒ сирійця Халеда ‒ виконує актор Шерван Хаджі. Халед ходить на співбесіди з офіцерами уряду Фінляндії, щоб отримати політичний прихисток, але неминуче отримує відмову, бо зовсім не вміє посміхатися та плазувати. З цього моменту пригоди Халеда тільки починаються, але глядачі вже полюбили сирійця-інтроверта і хочуть, щоб йому пощастило. 

Після перегляду "По той бік надії" залишається гарний післясмак, оскільки це ‒ світлий драматичний фільм, який не залишає бруду всередині тебе. 

"Школа № 3" ‒ український документальний фільм, режисер Ліза Сміт.

Головні герої фільму ‒ підлітки з Миколаївки Донецької області, які розповідають про своє життя під час війни. 

В жодному кадрі фільму ви не побачите війну в дії: вибухи, військові експедиції, хлопців у формі, але ви почуєте її у порожніх приміщеннях пострадянських інтер'єрів та у монологах старшокласників. Монологи дівчат розривають серце на тисячу шматків, бо вони просякнуті сумом втрати, першим коханням та розчаруванням від життя. 

Монологи хлопців солодко-наївні, по-доброму незграбні, непідробно щирі та з гумором. Композиція кадру місцями некомфортна, інколи головні герої щільно притиснуті до рамки кадру. Можливо, це обумовлено тим, що знімальна група намагалася ставити камери так, щоб максимально створити атмосферу довіри і розкрити героїв. До естетики кадру швидко звикаєш і починаєш абстрагуватися від дискомфорту, прислухаючись до відвертих історій старшокласників.  Інколи кадри нагадують світлини з арт-галерей: мінімалістичне зображення, радянські фрески з птахами та вишукані в ряд прямокутні рукомийники, назавжди прикручені до стіни. Але для мешканців Миколаївки поняття "назавжди" більше не існує, тому що все може змінитися від одного вибуху артилерійського снаряда. 

Мій улюблений епізод у фільмі про хлопця, дівчину та мотоцикл, який я жартома назвала "мистецтвом догляду за мотоциклом". Під час перегляду фільму відчуваєш себе ніби на гойдалці з діаметрально протилежними амплітудами: то плачеш, то смієшся. Правдиве кіно, без пафосу, без ура-патріотизму, без моралізаторства. 

"Аритмія" ‒ російська драма, режисер Борис Хлєбніков.  

Фільм розповідає про талановитого лікаря швидкої допомоги, який переживає масштабну кризу у своєму житті ‒ розлучення, бореться з різнобарвним рагулізмом державних установ Російської Федерації, постійно пиячить та дотепно тролить пацієнтів. На мій погляд, жанр фільму більше тяжіє до трагікомедії або чорної комедії через нестримну іронію, відвертий стьоб та гострозубі діалоги. У головних ролях ‒ Олександр Яценко та Ірина Горбачова. Неможливо уявити кращий тандем для цього фільму: вони органічні, цікаві, справжні. 

Художню сторону фільму важко оцінити, оскільки все знято в реалістичній манері, ніби художник-постановник взагалі нічого не робив на майданчику. Насправді це не так, такої правдивості у побуті важко досягти. Гадаю, що режисер і художник передивилися не один інтер'єр, щоб підібрати потрібне для персонажів житло, враховуючи при цьому їх сферу діяльності ‒ обидва герої ‒ лікарі, та особливості характеру. 

"Припутні" ‒ українська соціальна драма, режисер Аркадій Непиталюк. 

Знову-таки, на мій погляд, жанр не чистий, а змішаний із чорною комедією. Мова фільму ‒ чернігівській суржик, який звучить настільки органічно та влучно, що після перегляду починаєш сам говорити суржиком, прикрашаючи його галицьким діалектом. Фільм розповідає про трьох жінок: бабусю, її доньку та онуку, чиї долі переплетені, а життя наповнене соціально-трешовим сюрреалізмом, який ми поетично називаємо українським колоритом. 

Кожна сюжетна лінія гарно вибудована, має свій початок, середину і фінал. Сюжетні лінії завершені, що дозволяє глядачу «закрити свій гештальт» та отримати максимальне задоволення від наратива. Мені здається, це є проявом поваги режисера до глядацької аудиторії, за що красно дякуємо. Я не пам'ятаю open shot фільму, але я назавжди запам'ятаю close shot. Тому що неможливо уявити кращий для цього фільму завершальний кадр: ідеальна композиція,  чудовий колір, жодного слова, натомість відчуваєш, що саме в останньому кадрі зібраний весь зміст у формі візуального образу. 

Колеги-кінематографісти проводили паралелі фільму Аркадія Непиталюка з фільмом братів Коенів "Фарго", але, на мій погляд, порівняння не зовсім доречне: абсолютно різна стилістика зйомки. 

Тому не будемо шукати жодних аналогій, а просто порадіємо, що в Україні зняли самобутній, глядацький фільм з неперевершеними діалогами та гарно продуманою драматургією. 

"Сирота" ‒ французька драма, режисер Арно де Пальєр. Фільм    розповідає історію однієї жінки, демонструючи її портрет у чотирьох вікових станах  ‒ з дитинства до сорокаріччя. Головна мета героїні – самовизначення у соціумі. В підлітковому віці героїня переживає насилля з боку батька. Ця несамовита жорстокість вражає. Але коли клубок потроху розмотується, і режисер розповідає нам про дитинство дівчини-підлітка,  жорстокість батька до доньки стає зрозумілою. Так само легко сприймає насилля головна героїня, як спокуту за страшний вчинок, який неможливо пробачити. Під час спроб жити нормальним життям головна героїня стає мамою та робить вибір, зрозумілий небагатьом. 

У головній ролі ‒ моя улюблена Адель Екзаркопулос. Ми всі добре пам'ятаємо її у фільмі "Синій ‒ найтепліший колір, або життя Адель" режисера Абделатіфа Кешиша. 

Фільм "Сирота" заповнений сексом, насиллям, естетикою у всьому, починаючи від стилістики наратива до композиції кадру, кольору фільму, гриму та костюма. 

"Мандарини" ‒ грузинська воєнна драма, режисер Заза Урушадзе. Коли майстер знімає кіно, це одразу видно на екрані. Дія фільму відбувається в Абхазії, в 1992 році, коли війна змушує естонців повернутися на свою історичну батьківщину та залишає спорожнілі села, занедбані садки, забуті могили рідних. В одному з таких покинутих селищ залишилося лише троє мешканців: Іво (Лембіт Ульфсак), Маргус (Елмо Нюганен) ‒ власник плантації мандаринів та місцевий лікар Юхан (Райво Трасс). Маргус хоче виїхати лише після того, як збере урожай мандаринів зі свого саду. Війна доходить до села. Відбувається бій між грузинськими розвідниками і чеченськими добровольцями. Після бою Іво і Маргус залишають у своєму будинку двох поранених бійців ‒ чеченця Ахмеда (Георгій Накашидзе) та важкопораненого грузина Ніку (Міхаель Месхі). Так під одним дахом опиняються вороги, що присягаються повбивати один одного, як тільки вони залишать будинок Іво. Але людяність виявляється сильніша за ненависть та політичний догматизм. 

Драматургія фільму на такому рівні, що залишається тільки голосно закричати просто із зали: "Браво!". Якщо і дивитися кіно про війну, то тільки в такому вигляді, де абсурдність війни подана настільки майстерно, а справжні цінності оголені та віддані на розсуд глядачам. 

Короткий метр: 

"Солатіум" ‒ драма, режисер Кристина Тинкевич. 

Наскільки я зрозуміла, це українсько-британська копродукція. На мою думку, цей фільм ‒ взірцевий коротун, хронометраж ‒ 10 хвилин. 

Фільм розповідає про лікаря швидкої допомоги, Анну, що одержує нічний виклик до людини, яка стала причиною особистої трагедії головної героїні. Болісне минуле домінує в пам'яті Анни і закликає до розправи. Разом з нею в тобі гойдається маятник моральності, з кожним разом, коли Анна вагається, мій внутрішній голос рішуче шепоче: помстися. Малослівне кіно, з бездоганною естетикою у всьому, гра акторів органічна, мізансценування працює на розповідь, немає випадковостей. Цього разу камера оператора-постановника Микити Кузьменка виважена, добре продуманий і вмотивований кожен рух, кожен клоуз-ап, кожен перехід від сцени до сцени. Ніколи не думала, що інтер'єр ортодоксального храму можна зняти з такою чуттєвістю!

"Технічна перерва" ‒  соціальна драма, режисер Філ Сотниченко. 

Як на мене, фільм не про індиферентність соціуму, а про байдужу жорстокість та нелюбов до себе. Про відчуття меншовартості, про відсутність часу пережити свою трагедію, про одвічне "тягти свого воза та не скиглити, бо ти маленька людина у важливому світі". Мені б хотілося, щоб головна героїня фільму піклувалася про себе: щоб послала до біса роботу та викликала швидку, щоб стала під вербою та читала реквієм, допоки не стане трохи легше. Але реальність та правдивість в кадрі інакші, доводиться досягти самісінького дна у глибоководних западинах, щоб переосмислити своє існування та існування цілого народу. 

Радикальний експериментатор, напевно, взагалі не думає про глядача. На відміну від комерційно орієнтованого режисера, якого хвилюють симпатії та  сприйняття глядача і задоволення очікувань. 

Подякуємо Філу Сотниченко за відвагу знімати експерименти, та спробуємо зрозуміти його небажання користуватися комфортними інструментами для розповіді історії. 

Сам режисер говорить про те, що насправді "Технічна перерва" ‒ це не кіно, а телебачення, що іншої кіномови годі й бажати, що саме ця форма документального фіксування дійсності і спричиняє емоційний вибух аудиторії. 

Від себе зазначу, що головна героїня постійно блукає від точки А до точки Б, як комаха, яка ніколи не зупиняється для того, щоб подумати, жодної рефлексії, жалю до себе, зацікавленості та захоплення життям. Скоріше за все, так режисер бачить наше суспільство, яке ми маємо нарешті помітити, прийняти і не бути при цьому байдужими до чужих трагедій. 

Що спільного у цих фільмів? По-перше, вони вразили саме мене. По-друге, ніякого занудства. По-третє, в них присутня правдивість висловлювання.