Мої фаворити ОМКФ-2017 

Я не ставила собі за мету подивитися всю конкурсну програму кінофестивалю, оскільки я не є ані фестивальним відбірником, ані кінокритиком і не працюю у кіномаркеті. Я ‒ режисер, тому мій вибір фільмів суб'єктивний, викликаний симпатією до певних персоналій, назвою фільму, синопсисом або візуальною складовою.

Ось мої фаворити цьогорічного кінофестивалю. 

"По той бік надії" ‒ фінсько-німецька драма, режисер Акі Каурісмякі. 

Фільм розповідає історію емігранта з Алеппо, який приїздить до Фінляндії у пошуках кращого життя. Акі Каурісмякі належить до тих режисерів, які розповідають історії робітничого класу, різноманітних аутсайдерів та хронічних невдах. Фільм не перевантажений словом, але коли з'являються діалоги, вони завжди чіткі, іронічні, розумні. Композиція кадру виважена, ідеально продумана, геометрична. Колір фільму вражає: в одному інтер'єрі поєднуються важкий червоний ‒ колір підлоги, яскраво синій та оливковий ‒ стіни ресторану, рясно вкриті картинами. 

Камера  переважно статична, власне, як завжди у фільмах Акі Каурісмякі. Головну роль ‒ сирійця Халеда ‒ виконує актор Шерван Хаджі. Халед ходить на співбесіди з офіцерами уряду Фінляндії, щоб отримати політичний прихисток, але неминуче отримує відмову, бо зовсім не вміє посміхатися та плазувати. З цього моменту пригоди Халеда тільки починаються, але глядачі вже полюбили сирійця-інтроверта і хочуть, щоб йому пощастило. 

Після перегляду "По той бік надії" залишається гарний післясмак, оскільки це ‒ світлий драматичний фільм, який не залишає бруду всередині тебе. 

"Школа № 3" ‒ український документальний фільм, режисер Ліза Сміт.

Головні герої фільму ‒ підлітки з Миколаївки Донецької області, які розповідають про своє життя під час війни. 

В жодному кадрі фільму ви не побачите війну в дії: вибухи, військові експедиції, хлопців у формі, але ви почуєте її у порожніх приміщеннях пострадянських інтер'єрів та у монологах старшокласників. Монологи дівчат розривають серце на тисячу шматків, бо вони просякнуті сумом втрати, першим коханням та розчаруванням від життя. 

Монологи хлопців солодко-наївні, по-доброму незграбні, непідробно щирі та з гумором. Композиція кадру місцями некомфортна, інколи головні герої щільно притиснуті до рамки кадру. Можливо, це обумовлено тим, що знімальна група намагалася ставити камери так, щоб максимально створити атмосферу довіри і розкрити героїв. До естетики кадру швидко звикаєш і починаєш абстрагуватися від дискомфорту, прислухаючись до відвертих історій старшокласників.  Інколи кадри нагадують світлини з арт-галерей: мінімалістичне зображення, радянські фрески з птахами та вишукані в ряд прямокутні рукомийники, назавжди прикручені до стіни. Але для мешканців Миколаївки поняття "назавжди" більше не існує, тому що все може змінитися від одного вибуху артилерійського снаряда. 

Мій улюблений епізод у фільмі про хлопця, дівчину та мотоцикл, який я жартома назвала "мистецтвом догляду за мотоциклом". Під час перегляду фільму відчуваєш себе ніби на гойдалці з діаметрально протилежними амплітудами: то плачеш, то смієшся. Правдиве кіно, без пафосу, без ура-патріотизму, без моралізаторства. 

"Аритмія" ‒ російська драма, режисер Борис Хлєбніков.  

Фільм розповідає про талановитого лікаря швидкої допомоги, який переживає масштабну кризу у своєму житті ‒ розлучення, бореться з різнобарвним рагулізмом державних установ Російської Федерації, постійно пиячить та дотепно тролить пацієнтів. На мій погляд, жанр фільму більше тяжіє до трагікомедії або чорної комедії через нестримну іронію, відвертий стьоб та гострозубі діалоги. У головних ролях ‒ Олександр Яценко та Ірина Горбачова. Неможливо уявити кращий тандем для цього фільму: вони органічні, цікаві, справжні. 

Художню сторону фільму важко оцінити, оскільки все знято в реалістичній манері, ніби художник-постановник взагалі нічого не робив на майданчику. Насправді це не так, такої правдивості у побуті важко досягти. Гадаю, що режисер і художник передивилися не один інтер'єр, щоб підібрати потрібне для персонажів житло, враховуючи при цьому їх сферу діяльності ‒ обидва герої ‒ лікарі, та особливості характеру. 

"Припутні" ‒ українська соціальна драма, режисер Аркадій Непиталюк. 

Знову-таки, на мій погляд, жанр не чистий, а змішаний із чорною комедією. Мова фільму ‒ чернігівській суржик, який звучить настільки органічно та влучно, що після перегляду починаєш сам говорити суржиком, прикрашаючи його галицьким діалектом. Фільм розповідає про трьох жінок: бабусю, її доньку та онуку, чиї долі переплетені, а життя наповнене соціально-трешовим сюрреалізмом, який ми поетично називаємо українським колоритом. 

Кожна сюжетна лінія гарно вибудована, має свій початок, середину і фінал. Сюжетні лінії завершені, що дозволяє глядачу «закрити свій гештальт» та отримати максимальне задоволення від наратива. Мені здається, це є проявом поваги режисера до глядацької аудиторії, за що красно дякуємо. Я не пам'ятаю open shot фільму, але я назавжди запам'ятаю close shot. Тому що неможливо уявити кращий для цього фільму завершальний кадр: ідеальна композиція,  чудовий колір, жодного слова, натомість відчуваєш, що саме в останньому кадрі зібраний весь зміст у формі візуального образу. 

Колеги-кінематографісти проводили паралелі фільму Аркадія Непиталюка з фільмом братів Коенів "Фарго", але, на мій погляд, порівняння не зовсім доречне: абсолютно різна стилістика зйомки. 

Тому не будемо шукати жодних аналогій, а просто порадіємо, що в Україні зняли самобутній, глядацький фільм з неперевершеними діалогами та гарно продуманою драматургією. 

"Сирота" ‒ французька драма, режисер Арно де Пальєр. Фільм    розповідає історію однієї жінки, демонструючи її портрет у чотирьох вікових станах  ‒ з дитинства до сорокаріччя. Головна мета героїні – самовизначення у соціумі. В підлітковому віці героїня переживає насилля з боку батька. Ця несамовита жорстокість вражає. Але коли клубок потроху розмотується, і режисер розповідає нам про дитинство дівчини-підлітка,  жорстокість батька до доньки стає зрозумілою. Так само легко сприймає насилля головна героїня, як спокуту за страшний вчинок, який неможливо пробачити. Під час спроб жити нормальним життям головна героїня стає мамою та робить вибір, зрозумілий небагатьом. 

У головній ролі ‒ моя улюблена Адель Екзаркопулос. Ми всі добре пам'ятаємо її у фільмі "Синій ‒ найтепліший колір, або життя Адель" режисера Абделатіфа Кешиша. 

Фільм "Сирота" заповнений сексом, насиллям, естетикою у всьому, починаючи від стилістики наратива до композиції кадру, кольору фільму, гриму та костюма. 

"Мандарини" ‒ грузинська воєнна драма, режисер Заза Урушадзе. Коли майстер знімає кіно, це одразу видно на екрані. Дія фільму відбувається в Абхазії, в 1992 році, коли війна змушує естонців повернутися на свою історичну батьківщину та залишає спорожнілі села, занедбані садки, забуті могили рідних. В одному з таких покинутих селищ залишилося лише троє мешканців: Іво (Лембіт Ульфсак), Маргус (Елмо Нюганен) ‒ власник плантації мандаринів та місцевий лікар Юхан (Райво Трасс). Маргус хоче виїхати лише після того, як збере урожай мандаринів зі свого саду. Війна доходить до села. Відбувається бій між грузинськими розвідниками і чеченськими добровольцями. Після бою Іво і Маргус залишають у своєму будинку двох поранених бійців ‒ чеченця Ахмеда (Георгій Накашидзе) та важкопораненого грузина Ніку (Міхаель Месхі). Так під одним дахом опиняються вороги, що присягаються повбивати один одного, як тільки вони залишать будинок Іво. Але людяність виявляється сильніша за ненависть та політичний догматизм. 

Драматургія фільму на такому рівні, що залишається тільки голосно закричати просто із зали: "Браво!". Якщо і дивитися кіно про війну, то тільки в такому вигляді, де абсурдність війни подана настільки майстерно, а справжні цінності оголені та віддані на розсуд глядачам. 

Короткий метр: 

"Солатіум" ‒ драма, режисер Кристина Тинкевич. 

Наскільки я зрозуміла, це українсько-британська копродукція. На мою думку, цей фільм ‒ взірцевий коротун, хронометраж ‒ 10 хвилин. 

Фільм розповідає про лікаря швидкої допомоги, Анну, що одержує нічний виклик до людини, яка стала причиною особистої трагедії головної героїні. Болісне минуле домінує в пам'яті Анни і закликає до розправи. Разом з нею в тобі гойдається маятник моральності, з кожним разом, коли Анна вагається, мій внутрішній голос рішуче шепоче: помстися. Малослівне кіно, з бездоганною естетикою у всьому, гра акторів органічна, мізансценування працює на розповідь, немає випадковостей. Цього разу камера оператора-постановника Микити Кузьменка виважена, добре продуманий і вмотивований кожен рух, кожен клоуз-ап, кожен перехід від сцени до сцени. Ніколи не думала, що інтер'єр ортодоксального храму можна зняти з такою чуттєвістю!

"Технічна перерва" ‒  соціальна драма, режисер Філ Сотниченко. 

Як на мене, фільм не про індиферентність соціуму, а про байдужу жорстокість та нелюбов до себе. Про відчуття меншовартості, про відсутність часу пережити свою трагедію, про одвічне "тягти свого воза та не скиглити, бо ти маленька людина у важливому світі". Мені б хотілося, щоб головна героїня фільму піклувалася про себе: щоб послала до біса роботу та викликала швидку, щоб стала під вербою та читала реквієм, допоки не стане трохи легше. Але реальність та правдивість в кадрі інакші, доводиться досягти самісінького дна у глибоководних западинах, щоб переосмислити своє існування та існування цілого народу. 

Радикальний експериментатор, напевно, взагалі не думає про глядача. На відміну від комерційно орієнтованого режисера, якого хвилюють симпатії та  сприйняття глядача і задоволення очікувань. 

Подякуємо Філу Сотниченко за відвагу знімати експерименти, та спробуємо зрозуміти його небажання користуватися комфортними інструментами для розповіді історії. 

Сам режисер говорить про те, що насправді "Технічна перерва" ‒ це не кіно, а телебачення, що іншої кіномови годі й бажати, що саме ця форма документального фіксування дійсності і спричиняє емоційний вибух аудиторії. 

Від себе зазначу, що головна героїня постійно блукає від точки А до точки Б, як комаха, яка ніколи не зупиняється для того, щоб подумати, жодної рефлексії, жалю до себе, зацікавленості та захоплення життям. Скоріше за все, так режисер бачить наше суспільство, яке ми маємо нарешті помітити, прийняти і не бути при цьому байдужими до чужих трагедій. 

Що спільного у цих фільмів? По-перше, вони вразили саме мене. По-друге, ніякого занудства. По-третє, в них присутня правдивість висловлювання.

Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії

             Нещодавно в мене відбулася дискусія з однією поважною пані режисеркою на предмет аморально чи нормально знімати комедії та розвивати жанрове кіно в Україні під час війни, а ще й за державні кошти. Вважаю, що якраз за державні кошти і треба знімати комедії, драми, мюзікли, містичні хорори, мелодрами, роуд-муві та лавсторі. Тому що це жанрові фільми, на які б могли ходити українські глядачі. І може тоді ідея "неіснуючого українського кіна" зникла б з голів людей не дотичних до вітчизняного кіно квартирника. Але ні, "не беріть державні гроші на глядацьку радість", мовляв, глядачі мають стати свідомими, сказала мені пані режисерка. А на що тоді брати? На "глядацький сум", "на глядацьку втому", чи може "на глядацьку нудьгу"? Не уявляю як можна так не любити своїх глядачів. Ясне діло, що з одного боку, людина істота деструктивна, агресивна, часто мінлива, жадібна, дуальна та не надійна, одним словом - наволоч. А з іншого, часто зворушлива, тендітна, мрійлива, вразлива та найцікавіша істота у нашому світі. Все-таки в мені більше філантропії ніж мізантропії, хоча може це з часом зміниться. Занадто багато розчарувань.
              Глядачам не потрібні гасла, їм потрібні цікаві історії. Але в країні війна, і тепер кожен глядач мусить стати “свідомим громадянином, а не споживачем". Ідея місцями робоча, якби не нахабно утопічна: заборонимо кіножанри, введемо поліцію думки, заборонимо оргазми, за гедонізм під час війни будемо саджати за грати, всі одягнемо однакову форму і будемо співати сумні пісні, бо дивитися комедії під час війни так само аморально як знімати їх. Може скластися враження, що кінокомедії в Україні стали страшнішими за порнографію.
На ділі, подібний світогляд - просто дурість націоналістичного забарвлення. Для людей звиклих ставити собі питання немає таємниці, що націоналізм небезпечне явище, через яке, в тому числі, вибухають війни та расові конфлікти в різних країнах світу. Мене вкурвлює, коли хтось вважає, що кращій за інших, моральніший, освіченіший, через те, що належить до українського культпростору і саме тому може виховувати всіх українців без винятку, і мене зокрема. А насправді, просто тривіально переслідує свої цілі прикриваючись патріотизмом та високими ідеями. Розумію, що з загальнолюдською рисою "сам не гам і тобі не дам" важко боротися.
               Для мене патріотизм - це коли кожен на своєму місці робить свою роботу гарно, вчасно, самовіддано, кайфуючи від того, що він продукує, і тим самим прославляє свою країну та розвиває галузь, в якій працює.
               Вважаю, що кіно не має виконувати моралізаторські, виховні, пропагандистські, або будь-які інші функції не пов'язані з мистецтвом розповіді історій. Так, хороше кіно відображає дійсність, має бути актуальним, цікавим глядачам, але це не означає, що воно має бути одножанровим, односкладним та однобоким. Такими є плоскі кіно-агітки, які я не можу дозволити собі знімати з особистих переконань, бо для мене кожен фільм та думка, що вкладається в нього - це питання совісті. Як і документальні політичні стрічки - це питання совісті. Думаю, що таким творам треба час, щоб відлежатися: проаналізувати подію, піддати матеріал критичному аналізу, а не видавати політичні докфільми як свіжоспечені пляцки. Бо це вже не кіно, а ілюстрація "Снаффу" Пелевіна, коли зброя та камера єдиний організм, транслятор жахіть. Погоджуюся, що розповідати про те, що відбувається в Україні необхідно, це наша історія, і ми маємо її запам'ятати, пережити і ніколи не повторювати. Але це не означає, що громадянський обов'язок кожного українського кінематографіста -знімати стрічки про війну. Мій сценарій про війну "Подорож додому" досі лежить на поличці, бо я вважаю, що він не на часі. Думаю, що кожен має робити те, що вважає за потрібне, і знімати саме те кіно, яке відчуває.
              Мені хочеться, щоб кіно в Україні було різножанровим, щоб його було багато, щоб зали були повні глядачів, щоб не було жанрових обмежень, і щоб деякі колеги нарешті зрозуміли, що окрім війни, в Україні вистачає проблем, соціального рагулізму та іншої драматичної дичини над якими варто кепкувати в комедіях, або розповідати у психологічних драмах.

Швидко крокую до метро Делстон Кінгсленд. По дорозі купую каву та сендвіч у турецькому кафе. Прикладаю Ойстер карту до турнікету, сигналізує червоним та не пропускає у метро - закінчилися гроші, стою в черзі, нервую, адже сьогодні перший день занять в Лондонській Академії Кіно і я не хочу запізнитися на першу лекцію.

Приїжджаю на потрібну мені вулицю та шукаю стару церкву, бо саме в будівлі церкви знаходиться кіноакадемія. Трохи блукаю по сусідній вулиці, і нарешті знаходжу потрібну мені будівлю. Ніколи так не раділа як цього разу, коли підходила до дверей церкви. Розглядаю цегляний фасад старовинної церква з різьбленими дверима, вітражними вікнами та білосніжними поручнями, на мить забуваю, що поспішаю на заняття. Перевіряю час, а я ще маю цілу годину: круто, можна спокійно з'їсти сендвіч, випити кави, і далі розглядати вітражні вікна та перехожих. 

Затамувавши подих, дзвоню у двері церкви. Мені відкриває симпатична дівчина, яка чимось нагадує героїню французьких фільмів 60-х років. Це Емілі, координатор приймальні, я буду чемно вітатися з нею кожного дня на протязі двох тижнів. 

Перше, що кидається в око у академії - стіни, на яких висять різнокольорові картинки переважно із зображенням кінопроцесу та кінопостери до відомих і невідомих мені фільмів. 

У коридорі знайомлюся з Мо, кінорежисером з Словенії.  Ми  встигли перекинутися кількома фразами про кінематографію наших країн, коли мене покликала Емілі для зняття відбитків з великого пальця. Виявляється, щоб наступного разу потрапити до академії я мушу прикласти свій палець до кнопки на дверях, коли двері впізнають мій відбиток, то відразу  відкриються. Але скільки б я не прикладала свій палець, двері не хотіли запам’ятовувати мій відбиток.  

Мо і я розповідали одна одній свою стислу кінобіографію, коли до зали вийшов наш тренер – Деві Фаєрбенкс, щоб запросити нас у клас. 

Клас наповнений м’яким денним світлом, столи студентів присунуті одні до одного, стіл лектора стоїть окремо, позаду дошка та екран.  У класі шість студентів:  одна українка, три британці Пітер, Дана і Девід, Мо зі Словенії, та Федеріко з Іспанії. Майже мульти культурна група,  англійців більше, тренер Деві також англієць.

Першим ділом містер Фаєрбенкс нагадав нам структуру сценарію, детально замалювавши її на дошці. Конкретно вказавши, на якій саме сторінці має відбуватися Акт 1 -setup (зав’язка) від 1-30 сторінки, Акт-2 confrontation (конфлік) на 30-90 сторінці , Акт-3 resolution (вирішення) на 90-120 сторінці, і credits (титри) при умові, що тривалість фільму 120 хвилин. Відповідно Перша поворотна подія (Plot Point 1) буде на 25-27 сторінці, а Друга поворотна подія ( Plot Point 2) на 85-90 сторінці. Потім ми обговорили 5Ws питань (who? what? when? where? why?), про які треба не забути при створенні зав’язки, та перешли до обговорення персонажів, а саме їх трьохвимірності (three dimensional characters): біографії, хороших та поганих звичок. Як я зрозуміла, головна фішка у роботі над персонажем полягає в тому, щоб не боятися постійно ставити собі питання стосовно персонажу, починаючи від найпростіших закінчуючи дуже незручними, типу дитячих травм і тд. На всі ці питання треба дати відповідь до початку роботи над сценарієм: як звати вашого персонажа?, скільки йому років?, чим він заробляє на життя?, де народився?, чи одружений?, чи є діти?, як він зростав?, хто чи що на нього вплинуло?, і так далі. Можна ставити абсолютно випадкові питання, при цьому відповідати треба одразу та говорити перше, що прийде в голову. Це все має розширити ваш світогляд та світ вашого персонажа. А можна відповідати на конкретні питання, наприклад: що сталося з персонажем, коли йому було п’ять років (десять або шістнадцять). Це все називається “сharacterization” - мистецтво створення характерів. Детально обговорили основні проблеми при створенні персонажів, а саме проблеми, які пов'язані з так званим “passive character” (пасивний персонаж). Пасивний персонаж – це персонаж, який за весь фільм не прийняв жодного самостійного рішення та не зробив ніякого вибору. Такі персонажі не рухають історію та за ними не цікаво спостерігати глядачеві. Треба завжди перевіряти свого персонажа на присутність активності в його діях. 

Мене здивувала порада нашого тьютора Деві починати писати сценарії з кінця. Для мене це важкий спосіб, який ще жодного разу не вдалося повноцінно виконати, щоб не перескочити на початок. Він це пояснив тим, що коли сценарист знає фінал свого сценарію, то цей фінал приведе його до початку історії, при умові, що сценарист знає про що писати. 

Деві Фаєрбенкс – людина з неймовірною енергетикою, швидкий та готовий діяти, цього ж він вимагав і від нас. Завдання Деві, яке мене захопило більше всього, полягало у наступному: він показав нам шість зображень, кожен мав вибрати своє, та  відштовхуючись від картини, написати сценарій. Складність цього завдання полягала в тому, що всі картини були пейзажами, місцями апокаліптичними. Проте, було одне єдине зображення, що мало хоча б якийсь натяк на жанр: якийсь стрьомно-солодкуватий дядько у сюртуку йде небом, переступаючи через пухнасті хмари, до рожевого замку принцеси. На що мій однокурсник Пітер сказав, що це занадто просто для нього, і так ясно, що Джек Різник йде додому після чергового злочину. Я вибрала  картину з зображенням якоїсь червоної планети схожої на Марс, і написала непогану мелодраму за двадцять хвилин. 

Для мене цікавим завдання було переписати відому казку, але ми не мали право обирати казку, яку буде легше переписувати, за нас її обирав тьютор. Мені попалася “Русалка”.  Я повністю спотворила цю казку, зробивши краба Себастьяна коханцем хтивої Русалки-аферистки, що вирішила ошукати принца. У Деві Фаєрбенкса було для нас багато цікавих завдань, тому я випробовувала свою фантазію кожного дня. Подібні вправи дійсно дуже корисні як для сценариста, так і для режисера. 

На четвертий день курсу прийшов другий лектор Едвард Віндус, задумливий та серйозний. Працювати з ним було надзвичайно цікаво, бо він опирався на класику європейського та американського кінематографа, і майже усі наведені ним приклади, та фільми, які ми аналізували були мені знайомі.  

   

З Едвордом Віндусом ми працювали над діалогами: читали у класі уривки зі сценаріїв  Айрона Соркіна (The Social Network),  Пітера Доктер та Боба Петерсона (UP), Маріо Пьюзао та Френсіса Форда Коппола (Godfather) і багато інших, а потім обговорювали у класі діалоги, та зростання інтенсивності у діалозі. 

Едвард Віндус запропонував вправу, яка виявилася для мене дуже корисною. Вправа полягала у тому, що треба відповісти на певні питання: 1. Як небанально показати локацію - Нью-Йорк? 2. Як приставити головного героя?  3. Як показати талант головного героя? 4. Як показати, що він людина з робітничого класу? 5. Як показати, що головний герой робить помилки у вищому прошарку суспільства? 6. Як показати, що він не виправляє ці помилки? 7. Як показати ставлення інших героїв до головного героя? Подібних питань безліч, що допомагають візуалізувати історію. Як виявилося мова йшла про Талановитого Містера Ріплі  режисера Ентоні Мінгелла (Talented Mr.Ripley). Ми одразу дивилися ці сцени у фільмі, і бачили, як на всі ці питання відповіли сценаристи Патриція Хайсміт та Етоні Мінгелла.   

Під час навчання ми усі пам’ятали про нашу головну мету - створити три драфти короткометражного сценарію, який у кінці курсу прочитають британські актори, а ми мали  б дивитися, чи щось вийшло з наших сценаріїв і де є проблемні місця, що працює, а що ні. І таким чином, перевірити свій сценарій. Я не боялася цього, бо привезла до Англії три готових сценарії перекладених на англійську, та вісім синопсисів до майбутніх фільмів. На другий день занять я розповіла у класі  історію, яку підгледіла у Лондонському метро. Мій тьютор одразу сказав, що це короткометражка і варто розвивати цю ідею. Я почала працювати над сценарієм романтичної комедії ‘Ladybug’ (Сонечко). Я вже переклала сценарій, адаптувала його до українських реалій  та планую знімати цей фільм у Львові. 

Багато уваги на курсі приділялося форматуванню. Не раз наголошувалося, що сценарій має бути відформатований правильно, згідно прийнятих норм. Бо якщо в сценарії буде цікава історія, а форматування аматорське, то одразу такий сценарій викличе упереджене ставлення до автора. Навіть якщо там буде написана повна фігня, принаймні воно буде виглядати професійно. Едвард порадив почитати книгу про форматування The Hollywood Standard by Christopher Riley, 2ND Edition, та користуватися такими програмами як Movie Magic, Celtx, Final Draft. Нещодавно у мене були проблеми з Celtx: я написала сценарій українською мовою, але не змогла коректно вивести pdf файл тому, що форматування, яке використовується у Celtx працює тільки з набором символів UTF-8 (англійська мова). Кирилицький алфавіт, арабська, китайська, грецька, іврит мови не можуть бути оброблені сервером програми. Після того, як ви вибираєте створити pdf, ваш сценарій заповнюється кодом замість літер, або сценарій взагалі не з’являється у вікні для створення pdf. Я сподіваюся, що найближчим часом команда Celtx покращить своє програмне забезпечення. Принаймні, я написала про свою броблему у їх службу підтримки.

В свою чергу Деві розповів про форматування те, чого я раніше не знала, що кожних три рядка треба розділяти для того, щоб краще сприймалася інформація, а не давати інформацію суцільним потоком речень. 

Juxtaposition (протиставлення) та Overdirecting (надмірна режисура) – слова, які часто звучали на лекціях в кіноакадемії. Протиставлення - це розташування одного елемента сценарія в тісній близькості до другого елемента з метою посилення впливу розповіді на аудиторію за допомогою контрасту подій, персонажів, монтажних послідовностей, символів та тезисів.  Два протиставлення вже ефективно працюють на історію, роблячи таким чином сценарій набагато цікавішим. Overdirecting - це термін з негативною ознакою, що характеризує надмірну режисуру у сценарії, зловживання дужками та вказівками акторам. Вказівки потрібні тоді, коли прямі фрази говоряться з іншим підтекстом, наприклад, “я тебе вб’ю”, тоді можна написати “промовляє до неї ніжно” та взяти у дужки. 

Я ніколи не задумувалася про поняття Narrative Voice (голос оповідача), невидимий голос, що з'являється в сценарії, але не є голосом за кадром (V.O.). Коли продюсер, режисер, актори читають сценарій, вони відчувають невидимий голос оповідача, який розповідає історію викладену у кіно сценарній формі. Narrative Voice - це відчуття жанру історії, що сценарист демонструє через стиль написання сценарія. Цей голос присутній у кожному епізоді, сцені та діалогу. Існує така формула: Голос оповідача= Жанр + Стиль. ( Craft by Scott Myers. Narrative your Invisible Character Voice.). Голос оповідача має пасувати за стилем до жанру фільму. Наприклад, якщо ви працюєте у жанрі драма, голос оповідача має бути серйозним, виваженим та сумним. Коли сценарист пише фільм екшн, то голос оповідача має бути активним. Фільми жахів мають лякати, тому, такі сценарії треба писати у таємничій та різкій манері, щоб відчувалася небезпека зустрічі з невідомим. Основна ідея полягає у використанні відповідного вокабуляру для різних жанрів фільму: для екшенів переважно активні дієслова, що характеризують рух, для комедії дотепні та розумні слова, що створюють настрій, для фільмів жахів слова мають бути неприємними, важкими, різкими, що характеризують небезпеку. 

Другий тиждень курсу пройшов так само інтенсивно, як і перший, але в постійному переписуванні власних сценаріїв та в індивідуальних консультаціях. Усі драфти ми мали надсилати вчасно нашому координатору Марині, інакше сценарії не встигали проглядати тьютори, і таким чином не змогли б вчасно зробити фідбєки. Була можливість працювати прямо в академії, у копьютерному класі, де на комп'ютерах встановлені усі необхідні програми, такі як Final Draft. 

Між обговореннями та лекціями ми збиралися на кухні, робили каву або чай, та йшли на курилку, де продовжували спілкування з один одним та вчителями. Багато кави, багато спілкування, багато ідей - без цього неможливий творчій процес. 

Настав фінальний і дуже відповідальний день - кіночитка сценаріїв з професійними акторами. Сама кіночитка відбулася у переглядовій залі, однокурсники та викладачі зайняли місця у глядацькій частині кінотеатру, а актори розташувалися на стільцях на фоні білого екрану. Підготовка сценаріїв до читки відбувалася без нашої участі, тому для нас сама кіночитка  видалася неочікуваною та таємничою, і до того ж, мене вона трохи лякала, бо я режисер і звикла контролювати усі процеси. Мій сценарій “Ladybug”, здається, читали третім. Моє серце постійно калатало до фрази ‘The End’, але все вийшло класно: я одразу помітила декілька незручних для акторів моментів у діалогах. В цілому, було цікаво слухати власний сценарій.

В той же ж день я і мої однокурсники отримали дипломи та пішли святкувати у місцевий паб. 

 Це був надзвичайно цікавий час та що найголовніше – дуже продуктивний. Головне не припиняти писати та знімати. Чим більше ми пишемо, тим більше ми дізнаємося, тим більше інструментів у нас з’являється для створення сильного фільму.     

London Film Academy 

I have been in rush, walking quickly to the overground Dalston Kingsland. I bought coffee and sandwich at the Turkish cafe on my way. I have put the Oyster card to the turnstile, the red signal appeared and did not let me in, clearly my card ran out of money. I got nervous while I was  standing in a line, cause it was the first day of lectures at the London Film Academy, and I did not want to be late. 

      I came to the desired street and I started looking for the old church, in the church building the Film Academy was located. I wandered a little along nearby streets and finally found the Academy. I had never been so happy when I approached towards the church’s door. I started considering the brick facade of the historical place with carved doors, stained glass windows and the white-snow railing. I forgot that I was in a hurry for a moment and I was terrified to be late to the first lecture. I checked the time and figured out that I had an hour of free time. It was cool, I thought, I could safely have a snack and drink a cup of coffee while staring into the stained glass windows and passers-by. 

After an hour  I rang with bated breath at the door of the church. The door was opened and the nice girl appeared, at the first glance she resembled me a French movie-star from 60s. She was Emily, coordinator of the reception, and I was greeting her and watching her every day for two weeks. 

The first that that caught my eye in the Film Academy were the walls on which were hung colorful pictures mainly depicting the film sets process and movie posters of familiar and unseen  films before.  

 I have become acquainted with Moe, the film director from Slovenia, in the corridor of the Academy. We managed to discus a few words about cinematography of our countries, when I was called by Emily to give my fingerprint of the thumb. It appeared that next time when I came back to the Academy I should put my thumb to the button and the door would be opened if my fingerprint  was recognized. However, I was applying my thumb several times, the  door wasn’t able to remember my fingerprint. 

Mo and I were in the middle of the story telling of our brief filmographies, when our tutor Mr. Fairbanks came  into the hall and invited us to the classroom. 

The classroom was filled with soft day light, the classmates sat down to the tables which already were standing altogether, and the tutor table was in the middle of the class behind the blackboard and the screen. There were six students in the class: one Ukrainian - me, three British Peter, Dana and David, Mo from Slovenia, and Federico from Spain. Almost a multi cultural group, although, the majority was British, tutor Davie Fairbanks was also an Englishman.

Tingling with excitement, I opened my jotter. The first thing which Davie Fairbanks reminded us was the the structure of the screenplay. 

Specifically, he pointed out to the pages number where should the Act 1 (setup) on pages from 1 till 30, the Act 2 (confrontation) on page 30 till 90, the Act-3 (resolution) on pages 90 till 120, and finally credits appear, according to the fact that duration of the film was 120 minutes (‘The Definitive Guide to Screen Writing’ by Syd Field). Respectively, the first turning point (Plot Point 1) was on pages 25 till 27 and we can find it still there, and the second turning point (Plot Point 2) on pages 85 till 90. Then we discussed 5Ws questions (Who? What? When? Where? Why?) that particular questions should not be forgotten to be answered when creating the set up. After that we moved on to discuss the three dimensional characters: that was crucial to create characters biographies, good and bad habits before starting writing the script.  As I understood the main key thing about creation the characters no need to be afraid to constantly ask questions about your characters even if the questions are awkward and unpleasant such as childhood traumas and ect. All these questions should be raised and then answered: what is the name of your character?, how old is he/she?, what does he/she do for living?, is he/she married or has children?, where was he/she born?, by whom was he/she influenced?, how  did he/she grew up?,  so on and so forth. 

Moreover, you should raise completely random questions and answer should be the first thing that comes to your mind. All these are intended to expand your outlook and your character's world. Also, you can answer the specific questions, such as: what did happen to the character when he/she was five years old, when he/she was ten or sixteen.  This is called ‘characterization’ - the art of creating the characters. We have discussed thoroughly the most common mistakes in creation of the characters as “passive character”. Passive character is that character who does not make a decisions and does not make no choices.  Furthermore, these characters are not moving the story forward, that’s why they are not interesting for the audience to be watched. The screenwriter should always check the presence of activity in the characters’ actions. 

I was surprised by my tutor Davie advice regarding writing the script from the end. I should admit, for me it is a pretty difficult challenge making an approach which I have never fully managed to perform, and always jump to the beginning of the script. The tutor has explained that when the writer knows his\her final story, then the end will lead him/her straight to the beginning of the script, if only the writer knows about what to write. 

Devi Fairbanks is the person with incredible energy, fast, and ready to act, therefore he has demanded the same from us. Most of all I have been admired by the tutor’s Devie’s task when has shown us the six images and asked to choose the one picture, then write the story based on the picture. The main difficulty was with this task that the all paintings were the landscapes, sometimes apocalyptic. However, there was one single image that had got at least a hint of the genre: a dumb-sweet man in a frock coat was going up along the fluffy clouds in the heaven approaching the princess castle. My classmate Peter said that this picture was to easy for him, it was obvious for him, that it was the story about  the Jack Ripper who was going home after the crime.

My choice, was a picture depicting a red planet similar to Mars and I managed to write a good melodrama with dialogues in twenty minutes.  

One of the funniest and challenging tasks for me was to rewrite a well-known ferry tail. Our tutor decided that I should  rewrite the "Mermaid". I have completely distorted that ferry tail by making the crab Sebastian the lover of Mermaid voluptuous swindler, who decided to cheat on Prince. Devie Fairbanks has got a lot of interesting tasks for practicing the authors imagination, therefore, I experienced my imagination every day among the course. Such exercises are really very beneficial for the both, the writer and the director.

On the fourth day of studding the lecturer Mr. Windus joined us. Edward Windus thoughtful and serious writer and director who developed an interesting lectures, especially for me, because his examples were mainly based on European and American classical cinematography, which were familiar to me. That’s why I felt comfortable, really like a fish in water. With Edward we worked on with dialogues development and analyzes: we were reading an extracts from decent screenplays, such as Iron Sorkin (The Social Network), Pete Doctor and Bob Peterson (UP), Mario Pyuzao and Francis Ford Coppola (Godfather) and many others, then we discussed the written dialogues of those professionals and how they managed to increase the intensity of their dialogues.

In addition, Edward Windus proposed the exercise where we should answer such questions: How to show on screen New-York location not in trivial way? How to present the protagonist? How to show that the protagonist has a talent? How to show that he is a man of the working class? How to show that the protagonist makes mistakes in behaviour in the higher society? How to show that he does not correct his mistakes? How to show the attitude of other characters toward the protagonist? Such kind of questions are real keys in visualization the story. It turned out that all those questions were about the film “Talented Mr.Ripley” by Anthony Minghella. We were able to see the scenes of the film and to figured out how the screenwriter and director of the Talented Mr.Ripley answered all those questions.  It was very useful for me, and I believe for everyone in the group.  

During the training program, my classmates and I remembered our main aim to create the three drafts of short script that have to be performed by professional actors at the end of the Screenwriting Foundation course. The main purpose of the actors’ performance was to eliminate all ambiguities and trouble spots in dialogue in oder to figured out what was done and wasn’t.  I wasn’t afraid of writing the leading script, therefore, I took eight synopses and three fully written screenplays, so, as you can see I was pretty prepared for the course.

However, I saw an interesting situation in the London Tube, which I told in the class. My tutor immediately said: ‘it is going to be a short film’,  and advised me to start working on it.  Well, I took his advice and started writing the ‘Ladybug’. 

I do believe that I will shoot this short film next Spring, can’t  wait to be on a set of  the ‘Ladybug’ film.

A lot of attention was paid for script formatting and it was repeatedly emphasized that formatting should be done correctly according to accepted norms. For instance, if the script has the interesting story the amateur formatting could only harm, cause will lead to prejudice attitude towards the script. Also, if the story is a complete bullshit at least it will look professional. 

Edward Windus advised to read a book about formatting The Hollywood Standard by Christopher Riley, 2ND Edition, and to use software such as Movie Magic, Celtx, Final Draft. However, it is quite difficult to write in Ukrainian language in the Celtx software. The Typeset formatting engine used in Celtx only works with the UTF-8 character set. So languages like Cyrillic, Arabic, Chinese, Greek, Hebrew, etc. cannot be processed by the server. Once you go to create your PDF, you will find your script filled with code, or the PDF won't populate at all. I hope to one day the Celtx team will correct and improve the software. 

What was I surprised the most was the Davie Fairbanks advice about formatting to split avery three lines, hence, the information will be delivered in more effective way and will ease the reader’s perception. 

      Juxtaposition (opposition) and Overdirecting (excessive director’s tips) are the terms that often could be heard at lectures in the Film Academy. The juxtaposition means to place together two  completely contrary ideas or events in oder to enhance the impact of the story on the audience with the help of contrast. The two oppositions have already started to work effectively for the story, and make the script much more exciting. Do you have an idea what can the three oppositions  do? 

         Overdirecting is a negative meaning term, which characterizes an excessive instructions  to the actors who lead to abuse of the brackets use. Actually, the guidelines are needed when the direct phrases such as ‘I’ll kill you’ is said with another implication. In such cases you should write ‘speaks to her gently’ and take it into the brackets. 

        One of the most essential tip that I have received was about Narrative Voice. When a film producer, director, actors read your screenplay they can sense the invisible character voice that tells your story, and it is not voice over (V.O) character extension after its name, it is a Narrative Voice. Narrative Voice  is the storytelling sensibility you bring to your script allover your writing style. It is present in every episode, scene and dialogue which screenwriter creates.  Here is a formula: Narrative Voice = Genre+Style ( Craft by Scott Myers. Narrative your Invisible Character Voice.)  The style of narrative voice must be in harmony with the story genre.  For instance, if you are writing drama the narrative voice should be serious and sad. An action screenplay should have a style which is active. A comedy should be written in easygoing and funny style. A horror script should have a style which is scary. ( Craft by Scott Myers. Narrative your Invisible Character Voice.) The key thing in maintenance of genre style is to use an appropriate vocabulary: for actions should be used mainly active verbs which express the movement,  for comedy should be used most common words which are funny, witty and smart which express the mood, for horror should be used darkness, dense and the mystery what express the danger, ect. 

The second week of the course was heavy used pretty much as the first one: I spent it mostly in constant rewriting and editing my script and in discussions on the individual consultations. Three drafts of the script have to be sent in time to our coordinator Marina, otherwise the tutors won’t be able to read them and give a feedback. It was the opportunity to work directly in the Academy in the well-equipped  computer class with all necessarily soft ware for writing the Final Draft. 

We had got the coffee breaks in the smoking place where we were continue to communicate about the craft with students and tutors. The creative process is impossible without coffee breaks, constant communication, and expressing new ideas. 

Finally, the final day of the course came, and our scripts were able to be  read by professional actors. The event took place in the cinema hall in the Film Academy: the actors were sitting on the chairs behind silver screen, and students and tutors settled in the audience places. The script preparation occurred without our group participation, that’s why it was a total surprise for everyone.  I’m a film director and used to control everything on the rehearsal and set, thus I was a bit nervous. As long as I remember, my script ‘Ladybug’ was read the third one, I was feeling my heart beating during the actors’ reading, and relaxed only after the words ‘The End’. However, everything was exiting and cool about this experience, I was able to notice some awkward and uncomfortable moments in the script, and, in general, it was really interesting to listen to my own screenplay. 

At the same day I and my classmates received the certificates which confirm our successful graduation, and went to the local pub for celebration. 

It was really a beneficial and interesting time for me, and what is most important, it was prolific. The key idea is never give up to shoot and write. The more we write, the more we learn, subsequently, the  more tools we have for creating a powerful script.