Нотатки режисерки: НАМІР/INTENT екранізація чи авторське осмислення?

Фільм Намір/Intent

Дизайнер постеру - Ганна Соловей 

Екранізувати Любка Дереша спочатку здалось мені божевільною ідеєю, тому що це так само складно, як екранізувати творіння Карлоса Кастанеди. Хоча я розуміла, що попрацювати з таким матеріалом у жанрі психологічної драми цікаво і корисно для мене як режисера, але було страшно. До речі, Л.Дереша часто порівнюють з К.Кастанедою та відносять в одну площину езотеричної та філософської літератури. Мені казали, що в творах Л.Дереша помітний вплив песимістичної філософії мізантропа Артура Шопенгауера. Особисто я побачила в "Намірі" омаж філософії Фрідріха Ніцше "Так казав Заратустра". Книжка для всіх і водночас ні для кого. Принаймні в тій частині роману, в якій йдеться про надприродні здібності головного героя - Петра та його прагнення бути чимсь більшим, ніж просто людиною. Щодо його феноменальної пам'яті та здібностей, мені нагадало "надлюдину" Ніцше.

Мені казали, що твори  Л.Дереша некінематографічні. Натомість, я виділила для себе чотири історії в романі "Намір", які б могли бути короткометражними фільмами. Зокрема, підлітковий період Петра, життя в селі з бабусею, історія кохання Гоци та Петра, історія дружби Петра та Юри. Непогано як для "некінематографічної" літератури.

Сценаристка Оксана Олійник, креативний продюсер Вероніка Крижна, Любко Дереш та я, зійшлись на думці, що найдраматичніша історія – це історія кохання Петра та Гоци. Втрьох ми постійно консультувались з Любком. В мене лишились дуже теплі спогади про спілкування з письменником. Він ніколи не нав’язував свою точку зору, ніколи нічого не вимагав, не наполягав, щоб я щось лишила в монтажі, а щось забрала. Вероніка Крижна влаштувала показ "Наміру" для студентів Л.Дереша у студії. Залишились приємні враженні від того показу і хтось з них сказав, що "Намір" – це фільм- гіпноз. Я сміялась.

Також Вероніка запропонувала зняти у фільмі самого Любка. В кіно ця роль називається "камео". Мені також сподобалась ця ідея, мені видалось цікавим  влаштувати зустріч автора та його персонажа в одному просторі і часі.

Під час підготовки до зйомок я читала роман "Намір" тричі, тримаючи різнокольорові маркери напоготові. Ними я відмічала взаємозв’язок між героями, їх вплив на головного героя. І кожного разу я знаходила лінії перетину з життя персонажів та моїм власним.

 

Натурні зйомки фільму "Намір", Львів 

Репетиція фінального кадру фільму 

Скаутинг локацій 

У мене був період в житті, коли я жила у Львові. Я бачила це місто не тільки в туристичні травневі та вересневі місяці, коли Львів рясніє барвистими парасольками літніх майданчиків. Я жила у Львові тоді, коли вулиці у листопаді стають брунатними та важкими, а бруківка ніби схожа на блискучі спини жуків після дощу. Ідучи вулицями Львова мені здавалось, що простір протидіє мені і я залипаю в ньому, і не можу поворухнутись як комаха у бурштині. Я бачила Львів у різних станах та й сама переживала емоції з амплітудою від щастя до розпачу. Так сталось, що зйомки фільму "Намір" потрапили на кульмінаційний період руйнування мого шлюбу. Я добре пам’ятаю враження від роботи над емоційно важкою сценою. Пам’ятаю як дивлюсь репетицію у моніторі і мені здається, що я потрапила в якесь задзеркалля, коли в житті відбувається те саме, що і на екрані. Тому, вважаю, "Намір" кармічним для себе фільмом.

У мене був також період у житті, коли я жила в Лондоні. Британці закрите суспільство. В Лондоні самотньо навіть самим британцям. Вони сновигають метрополітеном як відірвані літаючі острови, що на мить перетинаються один з одним, щоб поговорити в стилі "small talk", а потім заклопотано полетіти далі лабіринтами лондонської підземки. Я відчувала себе самотньою у Лондоні, так само як відчувала себе самотньою у Львові. Можливо, я завжди знала, що в цих містах я тимчасово і не затримуюсь там надовго. Саме це почуття самотності сучасних людей я спробувала передати у фільмі. Герої "Наміру" теж ходять вулицями Львова як відірвані один від одного острови. 

Оператор-постановник Олексій Кучма 

Акторка Ганна Адамович

Актори Роман Веремейчик та Олександр Соколов

Обговорюємо сцену 

Режисери та сценаристи працюють над екранізацією по-різному, але важливо, щоб кожен розумів, що кіно та книга – це не один і той самий вид мистецтва. Фільм не повинен дублювати книгу, а навпаки має доповнювати її. Або перетворитись на самостійний твір, що провокуватиме бажання дізнатись більше про першоджерело.

Одні сценаристи та режисери не відступають від літературної основи. Вони дублюють книгу на екрані в найдрібніших деталях, повторюють зовнішність персонажів, їх манеру говорити, вік, стать та світогляд. Натомість, інші змінюють абсолютне все, не дотримуючись деталей роману, створюють нову реальність.

Останній спосіб роботи над екранізацією книги мені ближчий. З’являється можливість  поділитись власним сприйняттям, пережитим досвідом, пов’язаним з романом та вкласти в фільм своє переживання. Але все ж таки важливо схопити основний зміст та атмосферу роману, інакше немає сенсу працювати з літературною основою. Не дарма існує рятівне формулювання "знято за мотивами роману", що певним чином зменшує напругу режисера та трохи знімає відповідальність. Хоча, на мій погляд, режисер не мусить робити фільм "слово в слово", бо він, так само як і читачі, нічого не винен автору книги та має право трактувати книгу по-своєму.

Робочі моменти

        

Коли починається робота над екранізацією необхідно, щоб всі в команді, хто приймає рішення стосовно матеріалу, розуміли, що зміни неминучі. Змін зазнає як сюжет, локації, деталі, пов’язані з одягом та інтер’єром, так і стилістика діалогів між героями, бо інакше кіно буде позбавлене візуальної мови.  Текст може підлягати перекладу в візуальний образ, а може бути зовсім неадаптивним. Тоді доводиться "вкладати" літературу у рамки сценарної драматургії.

В фільмі "Наміру" нам довелось змінити декілька речей, що були в книзі. Ми замінили місце побачення Гоци Драли та Петра. Руїни старої будівлі стали храмом, а поле, де Петро демонструє Гоці свої незвичайні здібності, басейном. Ця заміна була необхідна тому, що ці локації яскравіше розкривали суть цих сцен та персонажів.

Храм є місцем першого побачення Петра та Гоци, він має тепле забарвлення. Ця локація надзвичайно гарна, мистецька. Гоца спеціально запросила Петра в це місце, щоб показати йому щось більше та величніше ніж бар, в якому він працює. Вона вирішила поділитись з Петром частиною свого світу – живописом.

Локація - храм 

Зйомка сцени - перше побачення Петра та Гоци

Ганна Адамович та Роман Веремейчик

 готуються до зйомки дубля 

Нічний басейн виконує іншу функцію, ця сцена має насторожити глядача. Колористика сцени холодна та тьмяна, ми мали підкреслити, що від речей, що буде робити Петро холоне серце. До того ж, вода завжди була відома як найефективніший провідник між світами. Нічний басейн створював потрібну нам атмосферу, а кольорове забарвлення викликало тривогу.

Також ми змінили місце смерті Гоци Драли. Ця заміна була обумовлена двома чинниками. По-перше, візуалізацією дії, а по-друге, закладеним бюджетом на сцену. У романі Л.Дереша Гоца вмирає під колесами трамваю на площі Ринок, а Петро дізнається про її смерть випадково через деякий час. Літературна смерть вийшла б менш драматичною на екрані, до того ж надто затратною. Треба було б заблокувати рух на площі Ринок, поставити патрульну машину, запросити чималу кількість акторів масових сцен, ганяти трамвай по колу на дублях і т.д. У фільмі Петро стає  одночасно і учасником, і свідком трагедії, а його дії мають прямий вплив на події. Це пов’язано з тим, що література та кіно мають відмінний один від одного інструментарій впливу на емоції людей.  В кіно ми маємо побачити, а в літературі достатньо уявити.

Локація - місце смерті Гоци 

Для того, щоб зробити сцени з перенесенням у часі в фільмі, у реальному житті я ходила на сеанси голотропного дихання. Цей метод психотерапії, розроблений чеським психіатром та його дружиною, поєднує в собі досвід давніх духовних практик і містичних традицій різних народів.

Для того, щоб відзняти духовні практики Юри та Петра, я консультувалась у людей, що практикують цигун – стародавнє китайське мистецтво саморегуляції життєвої енергії.  

А потім показувала акторам, Роману Веремейчику та Олександру Соколову, пластичні рухи, які вони й відтворили в зимовому парку.

Режисерський показ сцени 

Актори Роман Веремейчик та Олександр Соколов 

під час репетиції сцени у Стрийському парку  

Натурні зйомки у Стрийському парку, Львів 

Щоб зняти сцену смерті, ми її спочатку замалювали, обговорили з каскадерами Ілльєю Юрчишиним та Сергієм Осадчуком, з’їздили на скаутінг локацій, потім зробили освоєння та провели репетицію з камерою та акторкою Ганною Адамович. На Ганні були надіті троси, що потім замальовувались на пост-продакшені.

Хоча спершу ми шукали дахи та задавались питанням, чи можна реалізувати сцену смерті саме на даху. А потім художниця-постановниця Зоряна Гребенюкова запропонувала чудову локацію, в яку ми всі закохались і одноголосно було вирішено знімати саме там.

Каскадер Ілля Юрчишин на скаутингу 

Продюсер Вероніка Крижна та художник-постановник Зоза

Художник по костюму Катя Луч (Катерина Бридун) приділяла неабияку увагу гардеробу Гоци, кожному її образу та кожному аксесуару. Моїм головним проханням було, щоб одяг виглядав органічно, щоб він був поношений, ніби в ньому вже ходили до зйомок, а не так, ніби він щойно з поличок магазинів, з наклеєними цінниками. Я хотіла, щоб одяг був зручний для акторів, сучасний, але й одночасно поза часом. В сцені першої зустрічі Гоци та Петра, на вечірці, на Гоці надягнутий прозорий жакет з білосніжним пір’ям Ксенії Шнайдер, а в вухах сережки з пір’їнками. Катя Луч створила такий образ для підкреслення легкості героїні, її вітряності. А у кульмінаційній сцені, на противагу сценам побачень, Гоца постає в темному мішкуватому одязі. Таким чином, костюмом ми підкреслили, що вся легкість зникла зі стосунків Петра і Гоци.

Художник по костюму Катя Луч 

 

На примірці 

Мені "Намір" видається надзвичайно глибоким твором, що окрім філософії містить в собі історію трагедії сучасних молодих людей. У фільмі я розповіла історію  трагедії хлопця, що не зміг бути з коханою дівчиною через ідею, що не сумісна з життям. Ідею, що налякала його кохану, і в кінцевому рахунку примусила обирати між життям коханої та її смертю. Нова реальність пропонує Петрові ще один шанс, але він знає чим закінчується історія його кохання, тому цього разу вирішує не знайомитись з Гоцаю, щоб вона жила, а він знову не переживав її смерть. Інколи треба не займати людину, просто пройти повз, якщо не впевнений, що зможеш зробити людину щасливою.

Кадр з фільму

 

Кадр з фільму 

У фільмі я розповіла історію дівчини, яка потребувала фіксувати все на камеру, бо інакше їй здавалося, що її життя зникає, вона не запам’ятовує його. Своє життя вона сприймає виключно за допомогою зображення, для неї не існує життя без візуального образу, без фіксації.

Ганна Адамович на знімальному майданчику.
Сцена знайомства Гоци та Петра.

Кадр з фільму. Всі ігрові картини у фільмі авторські

Кадр з фільму

Що я люблю найбільше у фільмі – саундреки композитора Антона Дегтярьова. Коли б я не передивлялась фільм, музичні теми "Наміру" завжди проникають у глибини мого серця.

Фільм "Намір" став моїм прощанням зі Львовом. Здається, ніби це я йду у фінальному кадрі.

Зелені берети. Зі збірки оповідань "Зимові канікули".

      Рисові поля простягнулись на кілометри, а в повітрі наче застигла комбінація морських хвиль, смаженої їжі та квітів плюмерії, яких повно на острові Балі. Дарина замріяно оглядала краєвид та крутила педалі на орендованому ровері. Попереду неї їхав звабливий зеленоокий хлопець. Дарина милувалась засмаглою шкірою красунчика та його густими каштановими кучерами.   До керма ровера була пригвинчена парасолька, що кидала візерунки тіней на пишні груди Дарини,  затиснуті в джинсовому корсеті сарафану. Її блакитні очі виблискували на фарфоровій шкірі, яка була занадто чуттєвою для засмаги. Дарина страждала від сонячної алергії, тому на пляжі зазвичай ховалась під солом’яними дахами місцевих барів. Для Дарини ніч була більше ніж просто комфортною годиною доби, ніч була – днем. Тільки вночі Дарина по-справжньому оживала та розквітала як примула у тіні.  

       Дерева відпустили довгі пасма на розпечений асфальт, що скидались на дівочі не заплетені коси. Цвіркуни та цикади розпочали вечірній концерт не чекаючи на слухачів. Апельсинове сонце закотилось за обрій як повільний шар для боулінгу. Природа готувалась до зустрічі з ніччю. Дарина малювала очі в стилі «smoky eyes», дивлячись у старовинне прямокутне дзеркало, кути якого були прикрашені різнокольоровими скельцями. Цей декор робив дзеркало одночасно автентичним та затишним. Його неодмінно хотілось забрати додому, але воно б не влізло в жодну туристичну валізу. Намалювавши обличчя, Дарина провела пальцями по вигинах скельців та пішла робити собі огірковий коктейль з лаймом та джином. 

    На подвір’я вілли заїхав сріблясто-зелений позашляховик «багі». Андрій  натиснув на клаксон, багі видав гучний лев’ячий рик. Дарина вийшла на подвір’я у сукні-розлітайці з трикутним декольте та відкритою спиною. М’який вечірній вітер куйовдив Даринине волосся. Вона тримала волосся руками, щоб воно не прилипало до нафарбованого блиском рота.  

     Багі заїхав у селище. З усіх сторін гриміла музика, люди танцювали прямо посеред дороги. Тинялись всюди з алкогольними напоями. Де падали, там і засинали, підпираючи одне одного. В кожному барі на Балі відчувався дух гедонізму та вільнодумства. 

    Дарина та Андрій припаркували багі під кронами борасових пальм. Андрій показово взяв Дарину на руки та перекинув через плече. У такій позі він ніс її до бару, а вона лунко сміялась награно репетуючи.  Вони вибрали гарний столик з  шикарним видом на море, яке вночі скидалось на мінімалістичне дизайнерське дзеркало та прикрашало будь-який предмет, що потрапляв на його поверхню. Птахи, цвіркуни, звуки, пейзажі, форми дерев та каміння, абсолютно все на цьому острові спонукало до пристрасного кохання. Офіціант приніс меню та обережно поклав його на гладку поверхню столика. Андрій розстібнув ґудзики на сорочці та оголив торс. 

-       Спекотний вечір, - бовкнув він, розглядаючи місцевих дівчат, - Непоганий містяк, як тобі? 

-       Та, тут круто! - стримано відповіла Дарина та продовжила гортати меню. 

-       Хочеш коктейль? - між іншим поцікавився Андрій. Дарина кивнула. Андрій завмер в позі очікування назви напою, або хоча б якогось натяку. 

-    Обери на свій смак! - грайливо протягла Дарина, і докинула з задирливим викликом, - Здивуй мене! - коли Андрій вже направився до барної стійки не озираючись. Офіціант приніс аперетив: нарізані жовто-помаранчеві скибочки папаї, біло-рожеві кільця пітайї, що місцеві називали «фрукт дракона», та запечений на шпажках інжир. 

           Дарина ніколи не куштувала фрукти екзотичніші за банан та ківі. Вона не з могла б на вигляд  відрізнити рамбутан від київських каштанів, або гуаяву від груші. Але Дарина була ризикованою дівчиною, тому без вагань поклала скибочку папаї до рота. Смакуючи фруктом папаї Дарина подумала, що ця диня якась дивна на смак, ніби морква з медом. А пітайя ззовні схожа на ківі-альбіноса, а на смак ніби ватні диски, що вимочували у цукровій воді. Хоча Дарина одразу зауважила, що на смак пітайя ніяка, але дуже гарна ззовні. Її уява намалювала собі яскраву сукню: атласну основу малинового кольору, на яку зверху прикріплений молочний фатін у дрібну чорну цятку, ніби кісточки пітайї. З такою сукнею Дарина взула б білі туфлі. Такий наряд безумовно є непрактичним шиком, але базовий гардероб для розумних жіночок давно вже встиг вкурвити і самих жінок, і дизайнерів одягу. Ця сукна дивовижно виглядала б в пострадянському інтер’єрі. По поверненню можна було б замовити фотосесію.  Або Дарина могла б піти в такій сукні на червоний хідник якогось кінофестивалю. Вона любила відкривати кінофестивалі. Правда в неї ніколи не було можливості дивитись фільми на цих фестивалях. Головним чином через те, що в ночі не показують кіно. А прийти до кінозали о десятій ранку на якогось азіатського «first time director» та споглядати півгодини як сонячні промені пробиваються через гілки дерев. Дарина не могла собі такого дозволити, що можна було зрозуміти. Увесь її вільний час займали підготування до ночі – доби, в якій вона жила. Дарина випірнула з міркувань про нову сукню та пошукала очима Андрія. 

    Андрій безсоромно мацав за талію розкішну мулатку та щось солодкаво дзюрчав їй на вухо біля бару. Дарина стиснула кулаки, її очі примружились, а вуста розтулились у відчаї. Але вона себе швидко опанувала. Дарина не була нобелівським лауреатом, але й дурепою та плаксійкою вона теж не була. Діяла Дарина стратегічно з практичним розрахунком найближчого майбутнього. Дарина піднялась, розправила плечі та почала колихати стегнами у такт музики, кидаючи двозначні погляди на чоловіків у барі, поки не зібрала їх усіх коло себе.             Вона танцювала так, ніби вона кішка у якої тічка. Чоловіки терлися об неї, як самці на вигулі. Андрій з відваленою щелепою по самі п’яти стояв у шоку затиснутий між мулаткою та білявкою, що вже склали на його грудях свої наманікюрені нігті. Якийсь красень у сорочці всіх кольорів поклав праву руку на стегно Дарини, а ліву на груди і провів вниз аж до талії. Андрій скинув з себе зайвий баласт, – мулатку та білявку, і рішуче пішов до Дарини. Вона побачила очі Андрія через плече красеня у розцяцькованій сорочці. І зрозуміла, що зараз хтось отримає на горіхи, і цим «хтось» буде не вона. Андрій розвернув до себе красеня та вгатив йому між очі. Красень піднявся з колін з розтрощеним носом, але не забарився з відповіддю та вдарив Андрія навзаєм. Андрій впав на стіл. В барі почалась масова бійка. Андрій бив людей обличчям об підлогу, Андрія били обличчям об все підряд.  Дарина насилу забрала Андрія з цього місива та запхала у багі, сіла за кермо та поїхала геть. Розлючена вона летіла світ за очі, просто їхала навмання, Андрій стогнав прикладаючи до обличчя холодний кокос, який він прихопив з холодильнику в барі. 

-     Ти здуріла? - ображено прохрипів Андрій, - Що на тебе найшло? - він продовжував скиглити. Дарина мовчала тільки чимдуж тисла на педаль газу і не забирала ногу. 

-       Не жени так! - закричав Андрій. - Що за нахєр? Що ти мені влаштувала у барі? Нащо ти почала крутити з усіма цими козлами? 

-       Тому, що ти, Андрій, хтивий козел! - різко відповіла Дарина і натисла на газ, позашляховик заревів та кинувся  вперед. 

-       Це ти хтива олениха! А не я козел! Я просто мило спілкувався з місцевими дівчатами. А ти осатаніла! 

-     Він мило спілкувався! - передражнила Дарина, - Ти мав принести мені коктейль! А не чесати свої яйця поміж місцевих дівчат! - кричала Дарина не слідкуючи за дорогою.  

Багі пролетів вказівник «Увага! Небезпечно! Міни! В’їзд заборонено!»

Дарина виїхала на заміноване поле та летіла по ньому наче літак по злітній смузі.

-     Повернемось до Києва, я заберу свої речі та йду! Все! Ти хвора сука, що постійно влаштовує вистави на рівному місці! - погрожував Андрій з закинутим угору розбитим носом. 

-   Ха! Це я йду від тебе! Тебе ж на хвилину не можна залишити з людиною протилежного гендеру! Тобі ж обов`язково треба посіяти свій ген у вагіні кожної курви, що накине на тебе оком! Дятел нерозумний! - кричала Дарина зі сльозами на очах. 

Дарина з’їхала з поля та покотилась якоюсь стежкою. Жодних ліхтарів, або якихось прикмет цивілізації в околицях не було. 

-       Де ми заїхали? Ти впізнаєш місцину? - запанікував Андрій. 

-       Я не знаю де ми. У нас закінчується пальне, - буркнула Дарина. 

     Раптом багі освітили потужні ліхтарі. Позашляховик вперся в паркан з колючою проволокою та військовими вежами. Дарина розплющила очі та побачила перед собою трьох озброєних військових у зелених беретах. Колір таких беретів носить спецназ Армії США. Дужі хлопці направили автомати прямо в обличчя Дарини та Андрія. Військові скомандували вийти з позашляховика з піднятими руками та йти за ними. Дарина та Андрій незчулись як за ними закрились залізні ворота військової бази. А потім їм притискали пальці до скла моніторів, шукали в базах терористів, навіть влаштували маленький допит. Не наривши ніякої інформації, вирішили відпустити. Наляканих та добряче причмелених Дарину та Андрія вивели за ворота та посадовили в багі. На згадку про цей вечір військові подарували Дарині та Андрію зелені берети. На прощання усі разом зробили фотографію на пам`ять.  Військові люб’язно показали на карті безпечну дорогу, бо їхати через заміноване поле не варто, вдруге не пощастить. 

    Дарина та Андрій їхали повільно, пильнуючи кожний вигин вузької дороги. Насилу доїхавши до селища, Андрій припаркував багі біля місцевого бару. Запропонувавши Дарині хильнути трохи місцевої горілки «арак», щоб заспокоїти нерви після напруженої ночі. Дарина погодилась на пропозицію при умові, що Андрій донесе її до бару. Андрій погодився без вагань, йому була потрібна компанія своєї подружки як ніколи. Тоді Дарина видряпалася на спину Андрію, він міцно обхопив її дубку та поволік до бару, здіймаючи втомленими ногами пилюку від потрісканої землі. Вони всілись за простий дерев’яний стіл та для початку замовили пінту прохолодного пива. Дарина не піднімала голову з плеча Андрія, обидва дивились далеко за обрій краєвиду. Раптом Дарина зауважила стару, що сиділа за сусіднім столиком та не зводила тьмяних очей з їхньої пари.  Дарина прошепотіла Андрію на вухо, що ця стара її лякає.  

        Стара відсьорбнула пиво з кухля та сказала дивлячись в очі обом: 

«Не сьогодні, виблюдки! Але точно колись. Сьогодні «you’re lucky, bitches!», - погрозливо промовила стара, допивши пиво, підвелась та вийшла з бару». Дарина та Андрій ошелешено дивились їй у спину.  На острові Балі світало. Ранкове повітря наповнювало легені свіжістю, а вранішні сонячні промені дарували надію на прекрасний новий день. 

Ящик манго. Зі збірки оповідань "Зимові канікули"

Ящик манго 

В звичайній хрущовці без ліфта, на п’ятому поверсі, живе Маргарита, серйозна жінка за сорок. Якраз о сьомій ранку вона прасує спідницю стоячи у одному бюзгалтері, трусах та копронових колготах. Стрілка на яких добігла до середини стегна, але ретельно була зафіксована з обох боків перламутровим лаком для нігтів. Покінчивши зі спідницею, Маргарита прийнялась прасувати блузку розправляючи кожний кружавчик на жабо. 

Одягнувшись, Маргарита ретельно підвела очі сірим олівцем, а губи ніжно рожевим та вийшла з дому, взувши туфлі середньої висоти підборів. 

Вистукуючи ними по розбитому асфальту київських дворів, Маргарита завернула за ріг та перетнула дорогу. Пройшла пару метрів і зупинилась навпроти залізної калитки дитячого садочку. 

Маргарита впевнено відкрила калитку і зауважила, що вона скрипить. 

Підібгавши нижню губу, вона гордовито зайшла у приміщення, вимахуючи чорним портфелем. Поки вона піднімалась сходами на зустріч їй йшов Петро, що був у садочку майстром на всі руки. Він якраз відлагодив дитячий туалет старших груп, що затопив спальню молодших груп. Старші дітки вкинули до унітазів петарди, які розтрощили кахель вщент. 

Побачивши Петра, Маргарита поспіхом сказала:

- Добрий ранок! Там калитка знову скрипить. Може, змастіть її чимось! 

- Добрий ранок, пані! Буде зроблено! - вдавано слухняно, відповів Петро. 

Петро був дідусем одного з розбишак, що ходив в цей садочок. А також він був сторожем, слюсарем, садівником та прибиральником. Фактично він був усім для цього закладу. Якби його не було, життя Маргарити серйозно ускладнилось. Тому вона завжди була привітна з ним, навідміну від дітей. З дітьми вона трималась стримано, не загравала з ними і намагалась не закохуватись в їх татусів, бо була вона жінкою честних правил. Вона знала, що там де є татусі, там завжди є матусі. 

Рідкісній кішці ”ірбіс“ з Таджикистана було  набагато легше знайти собі пару, ніж нашій Маргариті у дитячому садочку. Самотність Маргарити була радше професійною деформацією, аніж вадою її характеру.  

У кріслі директора Маргарита рахувала години та хвилини, проведені на роботі, зрідка поглядаючи на паморанчеву валізу у білих цятках. Адже саме сьогодні, одразу з роботи, вона піде не в самотню однокімнатну квартиру в хрущовці, а у відпустку. Саме після того, як вона закриє за собою залізну калитку, сяде у таксі та відправиться у аеропорт ”Київ”, де на неї чекатимуть дві її подружки.  Втрьох вони відкоркують заздалегідь приготовлену пляшку шампанського біля скляних дверей аеропорту та полетять до омріяного Єгипту. 

Замість однієї пляшки подружки випили три. Увесь політ п’яненька та щаслива Маргарита мугикала собі під ніс якусь попсову пісеньку, що вона почула в таксі. 

Під час приземлення літак м’яко підскочив два рази та стрімко покотився злітною смугою. В салоні літака пролунали гучні оплески, ніби на прем’єрі нового балету в оперному театрі. Маргарита теж радісно плескала у долоні. Але не від щастя безпечного приземлення, а тому що її кров рясно була розбавлена шампанським. 

Маргарита та дві її подружки Леся та Оля спустились трапом, перейшли до шатлу, що вже чекав на пасажирів. 

В автобусі Маргарита перечипилась через ноги якогось хлопця у кросівках "Джордан". Цей хлопець не хотів, щоб Маргарита впала, просто його нестандартні ноги не вміщались під сусіднім сидінням. Маргариту підняли на ноги Леся та Оля. 

”Хіба можна так виставляти ноги?” - сварилась Леся на темношкірого хлопця двох метрів зросту. 

”Désolé madame! J'ai juste de très longues jambes!” - вибачився хлопець французькою, що в перекладі звучить так, - Вибачте, мадам! У мене просто дуже довгі ноги. 

Оля нагострила вуха, пустотливо подивилась на подружок:

- Оу, француз! - вигукнула вона.

- Спитай у нього чи він раптом не баскетболіст? Обожнюю баскетболістів! - Леся прошепотіла на вухо подружці та захихотіла.

 - Ну, сама в нього спитай. Я у школі вчила німецьку, - захихотіла Оля у відповідь. 

- Так спитай в нього німецькою, - не вгавала Леся. Подружки злегка штурхали француза та неоднозначно посміхались. 

- Дівчата, ну годі вам! Ви що баскетболістів не бачили по телевізору? - обурювалась Маргарита, і наполегливо повчала подружок, - поводитесь так наче ви азійки, що побачили волохаті груди наших хлопів! Вони теж отак витріщаються на їх рослинність, як ви на ноги цього африканця! 

- Та тихо тобі, Маргарито! Він француз! - заступилась за хлопця Оля. 

- Спитай того француза чи знає він, хто такий Стендаль? - не здавалась Маргарита. 

Двері шатлу відчинились і натовп стрімко побіг до терміналу на чолі з французом-баскетболістом. Слідкуючи за змійкою черги, Маргарита, Леся та Оля зайняли чергу до паспортного столу. Маргарита ретельно пильнувала свої ноги, щоб вони не заступали за стоп лінію, що відокремлювала прибулих від кабінки паспортного  столу.  Ця процедура вдавалась їй складно, вона не могла встояти на місці, злегка колихалась заступаючи за лінію. Леся та Оля делікатно підтримували Маргариту ззаду, хоча самі теж стояли на ногах не дуже впевнено. 

Місце біля віконця контролю звільнилось і Маргарита попленталась до кабінки. В кабінці вона побачила сурового єгипетського офіцера. 

”Гуд івнінг”, - сказала Маргарита по складах.

Офіцер підняв очі та подивився на Маргариту. 

- А ю дранк? - спокійно запитав він. 

- Ноу, ноу, ноу! Нот дранк, нот ет олл! - почала виправдовуватись Маргарита хапаючи повітря ніздрями. Маргарита дійсно почала потроху  тверезіти від думки, що її можуть не пустити на омріяний відпочинок. 

- О’кей зен. Йор паспорт пліз! - скомандував офіцер.   

Маргарита опустила руку у сумочку та почала мацати кишеню в якій мав бути її паспорт. Але там було порожньо.

-Дідько! - закричала Маргарита та у розпачі повернулась до подружок. 

-  Що сталось? - хором заволали Леся та Оля. 

- Паспорт зник! Мабудь випав у літаку! - скоромовкою прокричала Маргарита та вмить протверезіла. 

Подружки кинулись шукати паспорт. Вони шукали всюди, у терміналі та його коридорах, у вбиральні та автобусі. Ніде не було паспорту. Тоді вони чимдуж побігли до літака. Тупцюючи залізним трапом вони з криками забігли до салону, прокриричввши хором: ”Ми загубили паспорт!”

Маргарита одночасно була для себе і благословенням, і великою халепою.  І зараз як ніколи вона сподівалась на чудо. Але воно не сталось, натомість безперебійно працював закон Мерфі. В салон літака Маргариту та подружок не пустили стюардеси. Виявляється, якщо пасажир залишив борт літака, він на нього вдруге попасти не може, навіть якби він там залишив власну голову. Але стюардеси дали слово пошукати паспорт і звісно його там не знайшли, бо були певні, що паспорта на борту нема. 

Викликали консула. Спочатку поважна пані консул хотіла відправити Маргариту додому в Україну, але чисто з жіночої солідарності пішла їй на зустріч та виписала тимчасовий паспорт - папірець, довідку про те, що паспорт загубився. Ця довідка дала Маргариті  можливість все-таки розпочати відпуску. 

Подружки від‘їдались донесхочу на шведських столах ”ол інклюзіву”, ходили на ранковий шейпінг до крипатури, що трималась п‘ять днів поспіль з незвички займатись фізичними вправами. Пили дайкірі на барі та відкисали в басейні замість моря, бо в басейні було тепліше за море і там не плавали мурени, яких страшенно боялась кожна з жінок. 

Ховаючи тіло від розпеченого сонця під солом‘яною парасолькою Маргарита зауважила, що вона погладшала, тож з неї досить пасивного відпочинку. 

- Все, дівчата, годі лежати! Сьогодні ми поїдемо в місто! - сказала вона тоном Індіано Джонс. 

- Схаменись! Тут так добре, я не хочу ніякого міста! - простогнала Оля. 

- Треба ж якісь сувеніри додому купити! - Леся підтримала Маргариту. 

Ввечері, після шведського столу з різьбленими кавунами від єгипетських майстрів, подружки сіли у рейсовий автобус, що курсував від міста до готелю. 

Дорога до міста лежала через мінімалістичний краєвид. З одного боку була пустеля, а з іншого море. Подружки дивились у вікно та розмірковували, які подарунки треба привезти додому. 

- Не хочу купувати всілякий мотлох типу магнитиків, горняток, папірусу і тому подібне, - надувши губи сказала Оля. 

- Так, дійсно, хочеться привести щось корисне та рідкісне. Щось таке чого немає вдома, - додала Леся. 

- Я точно знаю чого я хочу і що буду купувати, - заявила Маргарита. 

- І що це? - хором запитали дівчата. 

- Це манго! Достигле манго. У нас в магазинах тільки зелені недозрілки продаються. А я хочу смачного достиглого манго! - з натхненням сказала Маргарита та відчула смак достиглого манго у роті, хоча насправді ніколи не куштувала навіть зеленого. Її уява сама створила досконалий смак, а мозок погодився, що це найкращий смак у житті. 

- Оу! - вигукнула Оля, - ми теж хочемо манго! 

Автобус зупинився біля одноповерхового маленького магазину. Туристи поспішали зайняти чергу. Подружки зайшли у середину магазину і Маргариті на мить здалось, що вона потрапила в якусь східну казку. В магазині продавалось абсолютно все: на стелі були прив’язані грона з різноманітними фруктами, ніби ожилі картини Джузепе Арчимбольдо, що спадали аж до підлоги. На столах було розкладено різноманітний посуд від кольорових мисок до стилізованих жерстяних ламп Аладіна прикрашених різнобарвними скельцями. 

А посеред зали магазину лежав справжній верблюд та жував сіно. З ним фотографувались туристи з дітьми, без дітей, з дружинами та чоловіками, а також поодинці. Одним словом, у магазині був ажіотаж. 

- Ти подивись які черги! Ми тут до ранку будемо стояти! - в розпачі відмітила Оля та втомлено сіла на пуф, що гостино стояв біля дверей. 

- Пішли звідси! Зайдемо в інший магазин! - сказала Маргарита та розвернулась йти на вихід.

Раптом Маргарита відчула легкий дотик до шкіри, розвернулась і побачила чоловіка, що ніжно схопив її двома пальцями за смужку майки. ”Красавіца, куда уходішь без падарка? -  лагідно поцікавився чоловік, - я діректор етого магазіна, сегодня ісполню любоє твойо желаніє без очереді. Чего хочешь, красавіца?”. Маргарита замислилась, чого вона насправді хоче. Чоловік відверто її розглядав, а потів став на коліна, простяг до неї руку та урочисто запитав: ”Хочешь за мєня замуж?”

”Ні, мені потрібен ящик манго!” - Маргарита сказала, як відрізала.

Чоловік підвівся з колін, з цікавістю подивився на Маргарита та зник за прилавком магазину. Маргарита чекала не відводячи погляду від фіранки, за якою зник чоловік. Директор магазину за мить з‘явився в залі зі здоровенним ящиком манго, що поставив у ніг Маргарити. 

Маргарита обдарувала директора магазина щасливою посмішкою та вхопилась за ящик обома руками. Оля та Леся не забарились і допомогли Маргариті донести ящик манго до дверей магазину та завантажити його у автобус. 

Коли Маргарита несла ящик манго, директор магазину розглядав руки Маргарити, її біцепс і тріцепс, вени, що проступали через тонку шкіру, її пальці та нігті. Йому здалось, що це найгарніші руки у світі. Наступний тиждень директор магазину провів не відходячи від Маргарити, переконуючи, що її відпустку слід перетворити у медовий місяць. 

Маргарита не велась на його умовляння і була неприступною. По-перше, вона вважала, що заміжжя з іноземцем - важка карма. По-друге, їй треба було повертатись до дитячого садочка і перевірити, чи Петро змастив калитку. 

Наступного дня Маргарита отримала смс повідомлення від консула та прикріплену світлину свого паспорта, який знайшли в аеропорті Сінгапуру. На відміну від Маргарити за два тижні паспорт побував у багатьох країнах та знову і знову повертався до України, а потім знову летів деінде затиснутий між сидінням і спинкою крісла. 

Залізна калитка у дитсадку була змащена та чекала на Маргариту. Вона злегка посвистувала на вітрі та трипотіла стрічками, що їх прев‘язали діти.